Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

- Привіт, Блейк. Я бачу, ти здивований.

Я на мить завмираю. Здається, навколо все розмивається, ніби камера різко наближається і фокусується лише на моєму обличчі. Стою, приглушений, притиснувши телефон до вуха, і так, я здивований. Крістен. Несподівано. Знову.

Тиша. Слова застрягають у горлі, наче я не можу підібрати потрібних. Краватка раптом починає душити, здавлюючи горло. Я машинально поправляю її, прокашлюючись, відчуваючи, як по шкірі обличчя і шиї стікає тонкий піт. В голові тихим вітром проносяться її слова, ніби вони звучать десь далеко, але водночас наполегливо, проникаючи все глибше.

— Крістен, — вимовляю стримано, намагаючись не видавати жодних емоцій. — Що тобі потрібно?

- Блейк, - відповідає вона, ніби ми ніколи не розлучалися. - Я просто хотіла дізнатися, як ти. Як Сара.

Мої м'язи напружуються, і я різко відповідаю:

— З Сарою все добре. Тепер скажи, що тобі потрібно. По-моєму, минулого разу я ясно дав зрозуміти, що не зацікавлений.

Я чую, як вона зітхає, ніби мої слова знову поранили її, хоч я давно перестав вірити у щирість її почуттів.

— Ти такий холодний, — продовжує вона, а я чую в її голосі звичну м'якість. Вона робить паузу, ніби ось-ось скаже щось важливе, але не наважується. — Знаєш, я справді не хотіла турбувати тебе через дрібниці. Просто це важливо.

- Важливо? — я примружуюсь, відчуваючи, як роздратування повільним потоком розтікається по венах.

- Так. Це не телефонна розмова, Блейк. Я не хочу говорити про це так. Ми могли б зустрітися...

- Крістен, - перебиваю її різко, не давши їй закінчити фразу. А ж вона завжди була майстринею створювати загадки, інтриги. — Я не зацікавлений у тому, щоб зустрічатися з тобою.

— Ти думаєш, я хочу поговорити лише про нас? — її голос знову пом'якшується й звучить з ноткою здивування, але цього разу я чую у ньому прохання. — Я справді не хотіла б говорити про це по по телефону, але це важливо. Будь ласка, Блейк. Ти повинен мене вислухати.

— Я тобі не зобов'язаний нічим, — кажу різко, відчуваючи, як у мене закипає злість. — Якщо це справді важливо, ти могла б сказати це зараз, а не зволікати.

— Я не можу... по телефону. — Її голос звучить щиро, але я дуже добре її знаю, щоби вірити цим інтонаціям. — Просто давай зустрінемося, Блейк. Це не триватиме багато часу. Обіцяю, я не збираюся вторгатися у твоє життя.

Секунди тиші тягнуться, як вічність. Я встаю з крісла і підходжу до вікна, спостерігаючи за людьми зовні, як вони метушаться внизу. Я згадую десять років шлюбу. Вона знає мене надто добре, знає мої слабкості, всі тріщини у броні, які може використати. Я мовчу. Думки проносяться через голову, як стрімкі спалахи світла.

— Ні, Крістен, — твердо говорю я.— Все давно закінчилося.

Зв'язок переривається.

Я кладу телефон на стіл, відчуваючи, як внутрішня напруга розтікається по тілу, наче викинута пружина. Занадто багато сталося останнім часом. А тепер ще й Крістен, яка, схоже, не зупиниться, доки не отримає свого.