Читати книгу - "Ціна збереження , Невидимі крила"

Спочатку Лея не повірила йому. Її очі звузилися, мов інстинктивний захист, а губи ледь тремтіли, ніби не могли вимовити жодного слова. В її грудях щось сколихнулося — знайомий біль, який вона колись відчувала, коли хтось, у кого вірила, різко відходив убік.
Очі блиснули. Але не від радості. Вони засвітилися вологим полиском, який зраджував внутрішній шторм. Та чомусь на її обличчі з’явилася посмішка — крива, гірка, неначе захисна маска, якою вона намагалася прикрити те, як боляче стало всередині.
— Що ти щойно сказав?.. — прошепотіла вона, але голос був вже не її, чужий, порожній.
Кай повторив. М’яко, але впевнено. Наче знав — краще вже правда, ніж мовчання, що роз’їдає зсередини.
І тоді Лея розплакалася. Не стримано, не красиво — як плачуть тільки ті, кому справді боляче. Плечі здригалися, подихи рвалися, наче її душа розсипалася разом із кожною краплею сліз. Вона хотіла просто зникнути. Сховатися від світу. Від нього. Від себе.
— Не чіпай мене... — прошепотіла крізь сльози, але Кай не послухав.
Він обійняв її. Не словами — руками. Міцно, мовби боявся, що вона зникне, якщо відпустить хоч на секунду. Його дотик не був виправданням — це було щось більше. Це був крик вибачення, якого він не вмів висловити інакше.
Він витер її сльози пальцями, які тремтіли, мов у дитини. Гладив її волосся, цілував у скроню, шепочучи щось тихе, незрозуміле — просто щоб вона знала: він тут. Поруч. Попри все.