Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Наступного дня вже за звичкою двері відчиняють з ноги й до аудиторії розлюченим ураганом влітає Ярощук-молодший. Чи знала я що у нього буде поганий настрій після бесіди з батьком? Догадувалась. Чи могла я уявити що він перетвориться на справжнього неконтрольованого звіра — ні.

— Доброго ранку, — кажу якомога спокійніше, коли він демонстративно гримає сумкою об стіл.

Назар не відповідає. Його очі палають лютим вогнем, плечі напружені, а щелепи стиснуті так, що, здається, він зараз зламає собі зуби.

— А ось і наслідки батьківських відвідин, — процідив він крізь зціплені зуби, і в його голосі вчувалося щось майже тваринне. — Як пройшла ваша маленька змова?

Студенти, які вже зібралися в аудиторії, завмирають. Декілька дівчат перешіптуються, кидаючи на нас цікаві погляди.

— Ми можемо поговорити після пари, — відповідаю я, намагаючись відновити контроль над ситуацією.

— Нам немає про що говорити, — його усмішка нагадує оскал. — До речі, якщо побачите гарний маршрут громадського транспорту — киньте мені. Тепер я буду постійним клієнтом київських маршруток.

Він падає на стілець і демонстративно витягає з сумки телефон, навіть не дивлячись у мій бік. Його пальці з такою силою стискають гаджет, що я боюся — ще мить, і екран трісне.

Абсурдна ситуація. Я ж намагалася допомогти, а не нашкодити. Перспектива продовжувати заняття з таким Назаром здається майже нереальною, але я маю виконувати свої обов'язки.

— Почнемо заняття, — говорю я, відкриваючи презентацію. — Сьогодні ми розглянемо особливості дизайн-мислення в соціологічному дослідженні та як візуальні елементи впливають на сприйняття соціологічних даних.

Мій голос звучить занадто високо і ненатурально. Я відчуваю, як усі студенти переглядаються, а дехто відверто розважається напруженою ситуацією. Тільки Аліна, сидячи в першому ряду, кидає на мене співчутливий погляд.

Назар весь час демонстративно хмуриться, постійно перевіряє телефон і час від часу голосно зітхає. Я бачу, як він в очікуванні слухає тишу — чекає на повідомлення чи дзвінок, які так і не надходять.

Після закінчення пари я дивлюся, як студенти розходяться, і помічаю, що Назар навмисно повільно збирає речі. Востаннє кидає погляд на екран телефону, потім різко піднімає очі й зустрічається з моїм поглядом.

В чорних очах блискає неприхована лють, а кулаки стиснуті так сильно, що побіліли кісточки. Здається, він ледве втримується, щоб не вдарити по найближчому предмету.

Хитаю головою:

— Назаре, я не хотіла ускладнити тобі життя. Якби я знала, що батько дійсно...

— Що батько дійсно відбере машину? — він гірко посміхається. — А чого ви очікували? Це ж він. Контроль і покарання — його улюблені інструменти.

Він проводить рукою по волоссю, і цей жест виглядає таким вразливим, що в мені щось стискається.

— Мені прикро, що так сталося, — я роблю крок вперед. — Твій батько хотів поговорити про...

— Знаю, про що він хотів поговорити, — перебиває Назар. — Він завжди говорить про одне й те саме. Про те, як я не виправдовую очікувань.

— Він турбується про тебе, — кажу я, хоч сама не впевнена, що вірю в ці слова.

— Він турбується про своє ідеальне відображення, — Назар закидає сумку на плече. — А я — просто дзеркало, яке повинно показувати йому те, що він хоче бачити.

Він дивиться на мене так, ніби хоче сказати щось іще, але замість цього лише хитає головою:

— Не варто було вам зв'язуватися з Ярощуками, Сабріно. Це токсичне середовище.

Після цих слів він розвертається і виходить з аудиторії, залишаючи мене в розгубленості та з дивним відчуттям провини.

Але за хвилину Назар повертається знову і по хлопцю видно, що за цей короткий час всередині нього щось луснуло. Він кидає свій рюкзак на перший ряд парт, хапає стілець та припирає ним двері.

— Знаєш що, Сабріно? Ти ж така мудра, така правильна! Завжди знаєш, як краще для всіх…

Я лякаюсь не на жарт. Вперше за весь наш непростий досвід спілкування Назар здається мені по-справжньому небезпечним.

— Назаре, відкрий двері негайно!

Він навіть не реагує на мої слова. Його очі — наче у незнайомця, холодні та відсторонені. Я ніколи не бачила його таким.

— Ти гадаєш, що розумієш мене? Розумієш мого батька? — він робить кілька кроків до мене, і я мимоволі відступаю назад. — Ніхто не розуміє!

Він пре на мене як танк, не звертаючи уваги на мої спроби зупинити його. Я відчуваю, як спиною впираюся в стіну. Шляху до відступу немає.

— Будь ласка, заспокойся, — кажу, намагаючись говорити рівно, хоча серце гупає так, що, здається, ось-ось вистрибне з грудей. — Давай просто поговоримо.

— Поговоримо? — він не добре сміється, опиняючись за крок від мене.

Під таким натиском щось і в мені лускає. Одної миті я відчуваю, як хвиля неконтрольованого гніву здіймається в грудях, піднімається до горла і нарешті проривається назовні.

— Та що ти хочеш від мене?! — кричу я йому просто в обличчя, задерши голову, бо тільки зараз по-справжньому усвідомлюю, наскільки він вищий за мене. — Я тебе взагалі не чіпала! Це ти перший почав отруювати мені життя з першого дня нашого знайомства!

Мій голос відбивається від стін аудиторії, і я з жахом розумію, що кричу на студента — на сина мецената — але вже не можу зупинитися.

— Думаєш, ти єдиний, кому важко? У кого проблеми? Я намагалася допомогти тобі, а ти поводишся як... як розбещена дитина! Відібрали іграшку і весь світ винен!

Назар завмирає, дивлячись на мене з нескритим подивом. Він явно не очікував такої реакції. Я й сама від себе не очікувала.

— Я робила свою роботу! — продовжую я, відчуваючи, як тремтять руки від адреналіну. — І буду робити її далі, з твоїм батьком чи без нього. А ти, якщо хочеш щось довести, доведи це своїми досягненнями, а не істериками!

Дихаю глибоко, відчуваючи, як палають мої щоки. Я щойно переступила всі можливі межі професійної поведінки, але дивним чином почуваюсь... вільною.