Читати книгу - "Світ без назви, Дмитро Деркаченко"

Артем несміливо взяв стакан, випив одним ковтком. Вода дійсно виявилася напрочуд смачною, до того ж подіяла благотворно. Хлопець відчув полегшення, наче протверезів.

– Пробач мене, Кубик, – тихо сказав Артем, все ще уникаючи погляду товариша. – Не знаю, що то мені запаморочилося. Я помилявся. Пробач.

– Буває. Все нормально. Не зважай, – Кубик ледь помітно усміхнувся.

Артем підвів очі й уважно глянув на товариша. На Кубику не було жодного сліду від бійки. Хлопець не належав до тих, хто володіє бойовими мистецтвами, та й взагалі не вмів битися, але та кількість ударів та сила, з якою він їх завдавав, не могла не позначитися на зовнішності Кубика.

– Ти цілий і неушкоджений, – Артем не хотів говорити про те, що сталося, але не зміг стримати подиву.

– А маю бути мертвим і розчленованим? – хмикнув Кубик.

– Я ж тебе відгамселив.

– Мене? – тепер була Кубикова черга дивуватися. – Коли я повернувся, ти вилежувався в обіймах з оцим.

Великим пальцем Кубик вказав кудись позаду себе. Випроставшись, Артем побачив велику колоду, що недбало валялася одразу за Кубиком.

– Прекрасно, – сказав Артем, ­– бився з дерев’яним стовпом.

– Не Дон Кіхот, але спроба зараховується, – підсумував Кубик.

Артем уважніше придивився до колоди і помітив, що до неї кріпиться перекошена дощечка. Перекотивши колоду, хлопець помітив на дощечці напис.

– Башта Сподівань. Місце справжніх пристрастей, – прочитав Артем.

– Забагато пафосу для такого архітектурного одоробла, – буркнув Кубик.

Артем спрямував погляд на башту, що вже не здавалася далекою й недосяжною. Велика, темна й безмовна, вона громадилася на пагорбі і затуляла собою сонце, що нарешті зрушило з місця до небокраю. Скільки ще випробувань доведеться подолати, які пристрасті пережити, щоб вибратися нарешті з цього світу, у якого навіть не було назви?