Читати книгу - "Пісок і вино, MissStory"

Аміра сиділа у внутрішньому дворику свого дому, оповита ранковим сонцем і неспокоєм. Після розмови з Жасмін, після тривожного ранку, коли вона не знайшла Дієго в конюшні, її серце билося не ритмом життя, а ритмом тривоги. Її душа була на роздоріжжі — між коханням, обов’язком і страхом.

Раптом хтось постукав у ворота. Вона вийшла й побачила юнака, який, нічого не сказавши, простягнув їй пергамент, запечатаний темно-синім воском, і зник у провулках, наче тінь.

“Він потрапив туди не випадково. Заздрість може бути гострішою за кинджал. Якщо хочеш знати правду — прийди сьогодні, коли сонце схилиться над дахами, до покинутої оливкової крамниці. Самотня пташка покаже тобі шлях.”

Підпису не було. Але душа Аміри здригнулась — вона знала, що це пов’язано з Дієго. Її серце не помилялось.

Того вечора, ховаючись від чужих очей, вона вирушила до місця зустрічі. Самотня пташка — голуб у клітці, як було сказано — справді чекав біля дверей крамниці. Усередині її зустріла стара жінка з зав’язаним оком і голосом, що наче сипався піском.

— Він не зрадив короля, дитино. Зрадили його. Той, що усміхається при дворі, той і заплямував його ім’я. Ім’я не скажу, але знай — Дієго має право знати правду. І якщо він досі поруч із тобою — то не просто так. Візьми це.

Вона простягнула їй папір, на якому була детальна схема з позначеним маршрутом — таємний шлях через вулиці міста. І записка, яку написав сам Дієго до свого товариша, з викриттям ворога.

Аміра вийшла звідти з відчуттям, ніби несе на плечах камінь, але водночас — із рішучістю.

Вона пішла до місця, яке колись показав їй Дієго.

Коли вона увійшла в закинуту майстерню, де він переховувався, він сидів спиною до неї, розгорнувши карту.

— Ти… — він обернувся.

Погляди зустрілися, і в цю мить усі слова стали зайвими.

Він підійшов до неї, спинився в подиху відстані. Її очі блищали — від страху, щастя, бажання. Їхні губи зустрілися в поцілунку, що мав у собі все — і тугу, і полегшення, і пристрасть, що назбирувалась мов тиша перед бурею.

Вони не говорили — говорили руки, тіло, подихи.

Ніч огорнула майстерню, як покривало кохання. Вона торкалась його ран із ніжністю, він обіймав її так, ніби боявся відпустити. У цю ніч вони були не просто чоловіком і жінкою — вони стали одне для одного домом.

— Ти справжній, — шепотіла вона, — і я… не можу більше заперечувати, що належу серцем і тілом тобі…

— Ти — моя зірка в пустелі, Аміро. Але я мушу залагодити справи. — Його голос був твердий, хоч і повен жалю. — Мій ворог не спить. І доки він вільно ходить, ми не зможемо бути вільними.

Вона кивнула, стискаючи його руку.

— Я чекатиму. Скільки потрібно.

Під ранок він зник, залишивши лише запах тіла на її шкірі, тепло доторків і слова, що залишились у її серці, мов обіцянка.