Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 248
Перейти на сторінку:
щоб мухи не налетіли, а сам пішов бричку ладнати, щоб до міста їхати. Займаюся, коли кухарка моя, Уляна Гаврилівна, вийшла нагадати, що мені у місті купити і зробити треба Воно-то зручніше було б, якби Уляна Гаврилівна все те написала, але от бувають же такі дива, ніхто її писати навчити не зміг. Вже і я брався неодноразово, і з Капітанівки вчителя запрошував, навіть із Ромен харківського професора, який там відпочивав, возив, а хоч ти що хоч. Пояснив мені той професор, що буває таке, що неспроможна людина до письма Комусь ведмідь вухо відтоптав, а комусь Бог літер не дав. І вона ж не дурна, Уляна Гаврилівна, вона в мене за секретаря, як ото у великих панів буває. Чи за нотатник, як у панів менших. Що не скажу, все запам’ятає і нагадає вчасно. Отаке диво, хоч сама ж жіночка неписьменна, але пам’ять має таку, що хоч показуй за гроші. Спитай її, про що панотець наш на проповіді говорив позаминулого року на Великдень, так слово у слово розповість! Я спочатку не вірив у здібності такі в селянської баби, ще й горбатої, але коли перевірив кілька разів, то сумнівів уже не було. Хоч і неписьменна, але з золотою головою.

— Добре, Уляно Гаврилівно, зараз запишу, щоб нічого не забути.

Поки записав, Уляна Гаврилівна мені вже вузлика з їжею винесла. Це в неї залізне правило таке було, що хоч до сусіднього села їдь, а вузлик із сидором візьми. Там тобі і хліб, і сало, і огірок із сіллю. А ось цибулю чи часник ніколи не клала, бо ж знала, що в місті я з панами часто зустрічаюся, а вони запахів таких не люблять, зіпсовані хранцюзькими витребеньками.

— Ну, Уляно Гаврилівно, поїхав я.

— Щасливої дороги, Іване Карповичу, — каже і вклоняється мені аж до землі. Скільки не бився, а так і не зміг її від цього віднадити. Бо що я — пан якийсь, щоб мені кланятися? Але Уляна Гаврилівна дуже мені вдячні були, що взяв я її, каліку безхатню. Воно ж бачите як, народилася Уляна від кацапки однієї, яка разом із артіллю теслярів неподалік тут працювала Жінка та кухаркою була, у гречку стрибнула, завагітніла, вже сюди з черевом прийшла, поки тут працювали, дівчину народила та й у провалля її викинула, немов то не жива людина, а собача якесь. У тому ярку дитині б і гинути, та випадково знайшов малу дячок один сільський. Ішов він п’яненький і злякався гніву Божого, підібрав маля. Здогадувався, чиє воно, бо ж у наших краях дітей ось так не викидають. Пішов до села, де артіль працювала, а їх і сліду вже не було. Гроші за роботу отримали і далі повіялися. Кажуть, що на Кавказ кудись. Походив дячок із дитиною і додому собі поніс, бо ж не викинеш. А вдома жінка дячка лаяти почала, бо і своїх ротів вистачає, куди там ще чужі годувати. Жінка була зла та вперта, дячок її боявся і пообіцяв, що вранці віднесе дівча у притулок до міста Але вночі наснився дячкові Микола Угодник, який наказав дівча залишити. Строго наказав, тож дячок, хоч і був слабохарактерний, але тут уперся, жінку не послухав і дитину залишив. Навіть коли дізнався, що каліка вона, горбата Казав, що то від падіння у провалля, коли вона спинкою вдарилася, така біда в Улі. До чотирнадцяти років жила вона в дячка, а потім помер він. І одразу жінка дячкова вигнала каліку з хати. Почала вона поневірятися по чужих людях. Може б, і пропала зовсім, сирота та ще й калічка, але взяла її до себе жіночка одна в Ромнах. З німкень, вона цукерню в місті тримала. Кажуть, у тої жінки маленька донька колись померла. Біда пом’якшила серце жіночці, пожаліла вона каліку, пригріла, багато чого навчила, особливо готувати та інших домашніх справ. Коли померла, то спадкоємці цукерню продали, а Улю вигнали, ані копійки не давши, навіть речей не дозволили забрати. Знов би їй поневірятися, коли я її до себе взяв, бо вподобав її тістечка смачні. Сміялися з мене: ач дурний який Іван Карпович, каліку в прислугу бере. Що вона й чавуна на рогачі не підніме, щоб у пічку поставити. Не підніме — і не треба, у мене вона на плиті готувала, де рогачі непотрібні зовсім. А в роботі вона була метка та моторна І вже як приготує щось, то взагалі рай. Ну, і пам’ять така, що нічого я тепер не забував.

їду ото собі шляхом серед полів, підганяю Чалого, коня свого. Купив я його минулого року на ярмарку за копійки. Бо ж на одну ногу шкандибав, а ще вся спина в ранах, на яких мух хмари цілі. На нього й дивитися ніхто не хотів, навіть на м’ясо не брали, бо худий занадто. А я взяв. Бо в коні, як і в людині, треба бачити не тільки чим він є, а ще й чим може стати. Ледь з Ромен до хутора привів його, кого не зустрічав, усі сміялися, що обдурили Івана Карповича, збули йому непотріб. Я тільки посміхався. Три місяці лікував бідолашного Чалого, відгодовував його вівсом та свіжою травичкою і викохав справного коня. Зараз уже й не скажеш, що помирав. Он як жваво йде, летить прямо. Колишній власник як побачив Чалого, так ледь не вдавився від заздрощів. Воно ж у наших краях найбільше чудовисько — то жаба, яка душити починає, коли добре в когось. Нехай душить. У них — жаба, а в мене Чалий.

Радію я за коника, коли помічаю, що у ярку неподалік дороги мужички зібралися. Цікаво мені стало, я і з’їхав туди подивитися. Бачу, що місцеві, з Капітанівки, села сусіднього.

— Доброго дня, Іване Карповичу, — каже мені Петро Заремба, він тут найстарший.

— Доброго. А що це ви тут робите? — питаю я і дивлюся, що віз із соломою поруч, сітки якісь.

— Та ось, Іване Карповичу, лисиць зібралися вполювати, — відповідає Петро.

— А де ж ваші рушниці?

— Рушниці — то панська забавка. Кожен набій грошей коштує. А ми так, по-дідівськи, задарма полюємо, — посміхається старий. — Давайте, хлопці, набивайте.

Дивлюся, що мужики беруть з воза солому і жмутками набивають нори навколо пагорба невеличкого. Нір тих багато.

— Бачите, Іване Карповичу, який палац собі кляті лисиці вирили, — каже Заремба.

— Бачу. Розкошували вони

1 ... 13 14 15 ... 248
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"