Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Добре, Уляно Гаврилівно, зараз запишу, щоб нічого не забути.
Поки записав, Уляна Гаврилівна мені вже вузлика з їжею винесла. Це в неї залізне правило таке було, що хоч до сусіднього села їдь, а вузлик із сидором візьми. Там тобі і хліб, і сало, і огірок із сіллю. А ось цибулю чи часник ніколи не клала, бо ж знала, що в місті я з панами часто зустрічаюся, а вони запахів таких не люблять, зіпсовані хранцюзькими витребеньками.
— Ну, Уляно Гаврилівно, поїхав я.
— Щасливої дороги, Іване Карповичу, — каже і вклоняється мені аж до землі. Скільки не бився, а так і не зміг її від цього віднадити. Бо що я — пан якийсь, щоб мені кланятися? Але Уляна Гаврилівна дуже мені вдячні були, що взяв я її, каліку безхатню. Воно ж бачите як, народилася Уляна від кацапки однієї, яка разом із артіллю теслярів неподалік тут працювала Жінка та кухаркою була, у гречку стрибнула, завагітніла, вже сюди з черевом прийшла, поки тут працювали, дівчину народила та й у провалля її викинула, немов то не жива людина, а собача якесь. У тому ярку дитині б і гинути, та випадково знайшов малу дячок один сільський. Ішов він п’яненький і злякався гніву Божого, підібрав маля. Здогадувався, чиє воно, бо ж у наших краях дітей ось так не викидають. Пішов до села, де артіль працювала, а їх і сліду вже не було. Гроші за роботу отримали і далі повіялися. Кажуть, що на Кавказ кудись. Походив дячок із дитиною і додому собі поніс, бо ж не викинеш. А вдома жінка дячка лаяти почала, бо і своїх ротів вистачає, куди там ще чужі годувати. Жінка була зла та вперта, дячок її боявся і пообіцяв, що вранці віднесе дівча у притулок до міста Але вночі наснився дячкові Микола Угодник, який наказав дівча залишити. Строго наказав, тож дячок, хоч і був слабохарактерний, але тут уперся, жінку не послухав і дитину залишив. Навіть коли дізнався, що каліка вона, горбата Казав, що то від падіння у провалля, коли вона спинкою вдарилася, така біда в Улі. До чотирнадцяти років жила вона в дячка, а потім помер він. І одразу жінка дячкова вигнала каліку з хати. Почала вона поневірятися по чужих людях. Може б, і пропала зовсім, сирота та ще й калічка, але взяла її до себе жіночка одна в Ромнах. З німкень, вона цукерню в місті тримала. Кажуть, у тої жінки маленька донька колись померла. Біда пом’якшила серце жіночці, пожаліла вона каліку, пригріла, багато чого навчила, особливо готувати та інших домашніх справ. Коли померла, то спадкоємці цукерню продали, а Улю вигнали, ані копійки не давши, навіть речей не дозволили забрати. Знов би їй поневірятися, коли я її до себе взяв, бо вподобав її тістечка смачні. Сміялися з мене: ач дурний який Іван Карпович, каліку в прислугу бере. Що вона й чавуна на рогачі не підніме, щоб у пічку поставити. Не підніме — і не треба, у мене вона на плиті готувала, де рогачі непотрібні зовсім. А в роботі вона була метка та моторна І вже як приготує щось, то взагалі рай. Ну, і пам’ять така, що нічого я тепер не забував.
їду ото собі шляхом серед полів, підганяю Чалого, коня свого. Купив я його минулого року на ярмарку за копійки. Бо ж на одну ногу шкандибав, а ще вся спина в ранах, на яких мух хмари цілі. На нього й дивитися ніхто не хотів, навіть на м’ясо не брали, бо худий занадто. А я взяв. Бо в коні, як і в людині, треба бачити не тільки чим він є, а ще й чим може стати. Ледь з Ромен до хутора привів його, кого не зустрічав, усі сміялися, що обдурили Івана Карповича, збули йому непотріб. Я тільки посміхався. Три місяці лікував бідолашного Чалого, відгодовував його вівсом та свіжою травичкою і викохав справного коня. Зараз уже й не скажеш, що помирав. Он як жваво йде, летить прямо. Колишній власник як побачив Чалого, так ледь не вдавився від заздрощів. Воно ж у наших краях найбільше чудовисько — то жаба, яка душити починає, коли добре в когось. Нехай душить. У них — жаба, а в мене Чалий.
Радію я за коника, коли помічаю, що у ярку неподалік дороги мужички зібралися. Цікаво мені стало, я і з’їхав туди подивитися. Бачу, що місцеві, з Капітанівки, села сусіднього.
— Доброго дня, Іване Карповичу, — каже мені Петро Заремба, він тут найстарший.
— Доброго. А що це ви тут робите? — питаю я і дивлюся, що віз із соломою поруч, сітки якісь.
— Та ось, Іване Карповичу, лисиць зібралися вполювати, — відповідає Петро.
— А де ж ваші рушниці?
— Рушниці — то панська забавка. Кожен набій грошей коштує. А ми так, по-дідівськи, задарма полюємо, — посміхається старий. — Давайте, хлопці, набивайте.
Дивлюся, що мужики беруть з воза солому і жмутками набивають нори навколо пагорба невеличкого. Нір тих багато.
— Бачите, Іване Карповичу, який палац собі кляті лисиці вирили, — каже Заремба.
— Бачу. Розкошували вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.