Читати книгу - "Вогнегривий коник"

— Спечіть мені голуба, — просить Юрась.

Бабусині руки стали ліпити голуба. Ось появилися крила, тонкі, ніжні. А руки в бабусі чорні, зморщені, з висохлими пальцями. Не може онук очей відвести од них — наче вперше побачив бабусині руки.

Дістала бабуся голуба з печі, поставила перед онуком. А його і їсти жалко: білий, пишний, немовби ось-ось злетить.

— Бабусю, — питається Юрась, — чого руки у вас чорні-чорні, а голуб білий-білий?

— Якби в мене руки були білі, то не було б ні тіста, ні голуба, — тихо сказала бабуся.

Юрась і задивився на голуба. Потім каже:

— Дайте мені лопату, бабусю.

— Нащо?

— Піду в сад копати землю.

— Навіщо ж її зараз копати?

— Щоб руки почорніли.

— Бери, Юрасю, лопату.

Коли заснуть зорі

Удосвіта вийшов Петрусь із татом надвір. Тато їхав у поле на роботу й пообіцяв узяти з собою сина.

Небо вже посвітліло, на сході зайнялася рожева смуга. Петрусь задивився на зорі. Вони мерехтіли на проясненому небі. Петрусеві здавалося, що хтось гасить їх одну за одною.

Ось на небі лишилась одна-однісінька зірка. Петрусь і просить:

— Татку, хай кінь наш, Буланко, йде тихо-тихо…

— Чому? — здивувався татко.

— Я хочу бачити мить, коли зірка гасне.

— Добре, тільки дивись пильно-пильно, бо мить та дуже коротка, — мовив тато.

Він спинив коня. Петрусь сидів непорушно, широко відкривши очі. Він боявся кліпнути, боявсь опустити повіки.

От зірка вже ледве-ледве блимає, мов світлячок на узліссі перед сходом сонця.

«Буду дивитись, очей не зімкну ні на мить, і зірка ніколи не згасне», — думає Петрусь, і серце радісно тремтить у його грудях.

Та якось не стримався. Зімкнув повіки. Ледве-ледве… То була така малесенька мить! Менша від макового зернятка, менша від росинки на бджолиній лапці. Та коли повіки відкрилися, зірки вже не було…

— Я знаю, тату, коли гаснуть зорі, — тихо прошепотів Петрусь.

— Коли? — питає тато.

— Як тільки зімкнуться повіки…

Як Ріка розгнівалась на дощик

Загордилася Ріка:

— Дивіться, яка я широка, повновода, які в мене зелені береги. І сонечко в мені відбивається, як у дзеркалі, і дерева високі, і небо блакитне.

Коли це небо затяглося хмарами й пішов сірий Дощик. День іде, другий, третій. Стала сіра Ріка, сірі стали береги. Посірів увесь світ, Розгнівалась Ріка:

— Доки ти хлюпотітимеш, нещасний? Через тебе я стала потворна.

Дощик і каже:

— Якби не я, сіренький, не була б ти широка, повновода.

Ось так і нам не треба забувати, звідки ми.

Корисний чи шкідливий?

Велика дерев’яна скринька. Дно її застелено синім шовком. До шовку пришито метелики — білі, червоні, сірі, жовті.

Скринька лежить на столі. Вчитель викликає до столу п’ятикласника Андрійка й питає:

— Ось перед тобою метелики. Розглянь кожного з них і скажи, корисний це метелик чи шкідливий?

Андрійко не може відірвати очей від найбільшого метелика. Крила — немов багряні вітрила, а на полі багряному — золоті смужечки й срібні краплинки. Здається Андрійкові, що ось зараз затремтять крила, пурхне метелик і полетить у сад.

Ні, не полетить, бо мертвий він. Назавжди пришитий ниткою до синього шовку, ще й голочкою маленькою приколотий. Зітхнув Андрійко, глянув у сад, потім знов на метелика.

— Ну, чого ж ти мовчиш? — дивується вчитель. — Ти ж знаєш. Ну, ось ти зараз розглядав цього великого метелика. Який же він зрештою — корисний чи шкідливий?

— Красивий, — тихо каже Андрійко.

Чого ти, Юрцю, плачеш?

Це було в одній восьмирічній школі.

За годину до початку занять у школу прийшли чергові — в кожен клас по одному. Чергові витирали пил із парт, мили дошки, поливали квіти.

Черговий восьмого класу хотів переставити стілець біля столу, та ледве доторкнувся, як від нього відпала ніжка.

«От халепа на мою голову, — подумав черговий. — Піднесу стілець у сьомий клас, поміняю».

Тихенько відчинив двері сьомого класу, поламаний стілець поставив, а цілий узяв. Черговий там поливав квіти й не помітив нічого.

Та ось черговий сьомого класу доторкнувся до стільця — й відпала ніжка. Він подумав: «Віднесу цей стілець у шостий клас, поміняю…»

Тихенько відчинив двері шостого класу, поламаний стілець поставив, а цілий взяв. І цього не помітили.

Та ось черговий шостого класу доторкнувся до стільця — і відпала ніжка…

Він одніс поламаний стілець у п’ятий клас, черговий п’ятикласник — у четвертий, четвертокласник — у третій, третьокласник — у другий, а другокласник — у перший клас.

Черговий першого класу доторкнувся ненароком до стільця — і в того відпала ніжка.

Маленький хлопчик стоїть біля зламаного стільця й плаче.

Заходить до класу вчитель. Бачить таке й питає:

— Чого ти, Юрцю, плачеш?

— Та… от стілець ненароком зламав…

«Які в нас чесні, правдиві діти», — подумав учитель.

Спіть, мамо, спіть…

Сергійко тяжко занедужав. Він кидався в жару, іноді непритомнів. Коли до нього верталася свідомість, біля свого ліжечка він бачив зморене мамине обличчя. Мама розповідала йому казку.

Коли підступна недуга наступає на здорові сили людської душі й тіла, кажуть: настає криза. Якщо таємничі сили людського організму перемагають хворобу, якщо минає криза, — людина полегшено зітхає й засинає легким, здоровим сном.

Ось така перемога здоров’я над недугою відбулася й у Сергійка. Спітнілий, ослаблий, хлопчик заснув. Задрімала й знесилена мати, яка не спала кілька ночей. Вона заснула, коли помітила, що малому вогникові життя, який ледве жевріє в синовому тілі, вже нічого не загрожує.

Перший прокинувся син. Він побачив, що мама заснула, сидячи на канапі. Отож устав, підійшов до матері, обережно схилив мамину голову на подушку, ноги її поклав на канапу, вкрив ковдрою, а сам тихенько повернувся в свою постіль.

Коли мама проснулась, то найперше побачила усміхнені синові очі.

— Спіть, мамо, спіть, — почула вона ласкавий Сергійків шепіт.

«Що це — сон чи дійсність? — подумала мати. — Коли сон, то хай ще хоч трошки потриває».

Вона затамувала дух і боялася прокинутись.

— Повтори, синку, що ти сказав.

— Спіть, мамо, спіть, — знов прошепотів Сергійко.

Смітник

Зіна вже в другому класі навчається. Мама хоче, щоб вона була їй за помічницю. От і каже:

— Зіно, щодня замітатимеш хату. А сміття винось на смітник.

Стала Зіна щодня хату замітати. Та не хотілося їй виносити. Бо смітник далеко — аж за городом. Глянула Зіна на той смітник, обгороджений низеньким парканом, та й подумала: «Можна ж сміття під шафу підмітати».

Замете Зіна хату, а сміття — під шафу. А шафа біля її ліжка.

Якось приходить Зіна зі школи, бачить — сидять мама й тато. Ось беруть вони шафу, переносять