Читати книгу - "Маріупольський процес"

Баба Аня поруч. Дрімає у глибокому пошарпаному кріслі – воно стоїть під баргароном, біля тапчана. Його навіть не заносять до сарайчика. Дощів немає, а як покропить, то верховіття баргарону ті краплі затримає.

У баби на колінах смугастою хутряною подушкою влаштувалася Рибка, у ногах Циганка – післяобідня трійця у сонній млості.

– Чи то мені здається? – прокидається баба, голос тихий, проте впевнений. – У тої рябухи пір’я на шиї повисмикано?…

– Га? – від несподіванки Ольга здригається, визирає за поріг. Баба Аня показує кривим пальцем за сітку на курей:

– Ота ряба голою шиєю світить чи ні?…

Ох вже ці переходи…

Ольга вертається до плити, витягує з відра останній на сьогодні бутильок, той щойно стояв по плечики у воді, поверхня окропу дихала пухирцями, і от вже спільне творіння Барона Баргарона та Ольжиних рук опиняється на міцному табуреті. Розгойданий ключ обережно притискається до металевої кришки, навертає оберти. Головне – розрахувати силу, не перетиснути, бо скло може тріснути. Ще кілька контрольних прокручувань, і господиня вправно підхоплює гарячі боки рушником, перевертає – й до інших банок новеньку, у теплу компанію, під стару ковдру. Нехай там повільно вистигають до ранку.

Степанівна, сусідка через три хати, каже, що такий рясний врожай «нє к добру». Але у неї усі прикмети погані, навіть нечуваний врожай. До втрат, до хвороб та моровиці. А Ольга сама собі прикмети вигадує. Побачила, як ластів’ятка вилітають з гнізда під дахом, світять білими черевцями, чиркають тишу повітря гострими хвостиками й крилами – до добра, до змін на краще.

…Що тобі зробила Європа, запитав цей чудик. Що вона особисто тобі зробила поганого? Ото сказонув, та нічого вона Ользі не зробила. Ні хорошого, ні поганого. У тому й справа. Ніколи вона там не була, у тих європах. Вони самі по собі, ми самі по собі. Із села ніхто там не був. Зі звичайних людей, не з начальства. На заробітки дехто їздив, але у протилежний бік, до Росії. Минулого літа на виїзді на трасу стояв величезний щит – із цінами на продукти у нас і в Європі. Для порівняння. То хто б туди захотів після цього?… Воно нам надо?

Циклоп каже, що це маніпуляції, що там і зарплати інші і що справа не в цінах, а в можливостях та виборі. А як перевіриш? Якщо Валька-Самореклама забіжить й скаже, що у сільпо завезли недорогу гречку, то можна одразу й перевірити. А це… Ольга лише власним очам вірить. Стільки вже тих обіцяльників було, стільки дурили, не вірить вона нікому.

Пригадала про ще один рекламний щит, і теж на трасі – жіночі рожеві фігурки за ручки тримаються, а між ними серце. І чоловічі блакитні фігурки – теж за ручки. Серце між ними, любов. І напис. Хтось там, якесь об’єднання чи партія, попереджає про європейські звичаї… Для чого нам таке? – каже Ольга Циклопові. Той аж застогнав, почувши. «Ї-їхали козаки…» Це у нього така примовка. Хто вам так мізки зас… загидив? Що ти дивишся по телебаченню? Які програми? – А що є, те й дивлюся. Серіали, шоу різні… – Українські канали? – Ото вже вчепився! Російські переважно, а що? Що тобі знову не подобається? Сміється. Сині очі мружить. Усе йому, бач, зрозуміло.

Досить балакати! – підводить Ольга риску, робота не чекає.

Роман за лопату, Ольга з відром по воду. Кінець дебатам.

Після того як снаряд влучив у водогін, вода у селі лише у криницях, і добре, що вони ще в декого є, ті старі надійні, дідами копані криниці. Ольга спускається у балку, до старих вишень, що майже не родять. Криві, потріскані, зеленкуваті стовбури. Гілку вломиш – наче постріл.

Казала хлопцям: поремонтуйте водогін! Не час, відповідають. Ось укрів відженемо, тоді візьмемося за водогін. Страшенно усі зайняті, сидять, гигочуть, у карти грають, захиснички. Ольга до них з обідом у термосі, своє слівце вкидає: а укри тим часом на вас тут працюють… Мало не дістала за свою зухвалість. Хто ж правду хоче чути?

Зачепив її той чудик своїми розмовами. Вона вже й сама до нього з питаннями чіпляється. Якби не ваш Майдан, каже, повернувшись від криниці, і війни б не було! Він зупиняється, спирається на лопату: був би фінал-апофеоз, відповідає, повний був би… Не договорює, і так зрозуміло. Він, до речі, не матюкається. Чи то взагалі, чи то при ній. Чудик.

Ще трошки – і повний би був завал, незворотні катастрофічні зміни, каже він. А так хоч надія є, що вдасться щось змінити… Для когось життя у рабстві настільки входить у звичку, – дивиться на неї, вже обома очима, друге майже повністю відкрилося, у фіолетово-чорній обвідці тепер, наче тінями підмальоване, – настільки, каже, це входить у звичку, що людині вже жодних змін не треба, аби лиш кістку у клітку раз по раз кидали.

У них там хтось у батальйоні вивчає фауну Карпат. Якщо випустити з вольєра народженого у неволі, той звір на свободу не побіжить, тулитиметься до ґраток, бо він не знає, що таке свобода.

Ото як заведе: свобода, справедливість, чесність… Порожні слова.

Ольга з ним поруч, у ямі. Довбають землю у чотири руки. Накидають її на старе рядно, виносять разом подалі, у зарості амброзії.

– А це, – каже Ольга, – до чого?

Випросталася, щоб спина відпочила.

– Про звіра та клітку. Натяк чи що?… Сам ти народжений у неволі!

Він усміхається: довго ж думала.

– Усе правильно, – погоджується він. – Я якраз і народжений у неволі, в останній рік існування Радянського Союзу. Це ти мала б вже бути іншою… А у тебе думки, як у бабці із совка.

– Я не бабця із совка, – по-дитячому ображається Ольга.

– А хто ти є? – підсміюється він. – Ну хто? Сепаратистка?

– А ти укр нещасний.

– Щасливий, – виправляє він.

– Ні, – каже вона без усмішки через кілька хвилин мовчанки, коли зі звуків – тільки стукіт лопат та шурхіт землі. – Я не сепаратистка, я хочу жити в Україні. Але в нормальній Україні, людяній, а не фашистській.

– Я теж, – каже він.

Знову тільки лопати та земля перемовляються.

– Несемо? – нагадує він.

Беруться за кінці рядна.