Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Від протигаза в голові у мене гуде і гримить, здається, вона зараз лусне. Легені надсаджені, їм доводиться дихати тим самим гарячим, не один раз ужитим повітрям, жили на скронях набрякають, я от-от задихнуся…

Сіре світло просочується до нас. На кладовищі гуляє вітер. Я перекочуюся через край вирви. У брудних сутінках світання переді мною лежить чиясь відірвана нога, чобіт на ній цілісінький, я бачу це мигцем, але зовсім виразно. Та раптом за кілька кроків від мене хтось підводиться, я протираю свої «вікна», проте від мого збудження вони знову тьмяніють, я пильно вдивляюся — той солдат стоїть уже без протигаза.

Я чекаю ще трохи — він тримається, чогось шукає очима навколо, ступає кілька кроків… Вітер уже розвіяв газ, повітря чисте… Тоді і я, стогнучи, зриваю з себе протигаз і ту ж мить падаю. Немов холодна вода, вливається в мене повітря, очі, здається, зараз повилазять, якась темна хвиля накриває мене, і я непритомнію.

Вибухів більше не чути. Я повертаюся до вирви й махаю рукою іншим. Вони вилазять нагору та зривають із себе протигази. Підхоплюємо пораненого, один підтримує йому замотану руку, і ми швидко йдемо звідти.

Кладовище геть зруйноване. Скрізь порозкидані труни й мерці. Ті люди ще раз, удруге, померли, але кожен, розірваний на шматки, врятував когось із нас.

Огорожу розтрощено, прокладені за нею рейки фронтової залізниці зірвано, вони стирчать покрученими кінцями вгору. Перед нами хтось лежить. Ми зупиняємось, тільки Кроп іде з пораненим далі.

На землі лежить якийсь новобранець. Стегно в нього закривавлене. Він такий знесилений, що я дістаю свою флягу, де ще зостався чай із ромом. Та Кач відводить мою руку й нахиляється до солдата:

— Куди тебе поранено, хлопче?

Той тільки дивиться, він надто кволий, щоб добутись на слово.

Обережно розрізуємо на ньому штани. Він стогне.

— Тихо, тихо, тепер тобі стане легше.

Якщо його поранено в живіт, пити йому не можна. Він не блює, це добра ознака. Ми звільняємо від одягу стегно й бачимо суцільну криваву кашу із уламками кісток. Пошкоджено суглоб. Цей хлопець уже ніколи не зможе ходити.

Вогкими пальцями витираю йому скроні й даю сьорбнути із фляги. Очі в нього трохи оживають. А ми тільки тепер помічаємо, що права рука в нього теж уся в крові.

Кач розриває два індивідуальні пакети якнайширше, аби можна було прикрити рану. Я шукаю якусь шматину, щоб пов'язати її зверху, але нічого не знаходжу. Тоді розрізаю в пораненого штани ще далі, щоб відшматувати клапоть від спідніх. Та спідніх на ньому немає. Я пильніше придивляюся до хлопця — це той, із лляним чубом.

Тим часом Кач знайшов у якогось вбитого в кишені ще кілька індивідуальних пакетів, ми обережно прикладаємо бинти до рани. Я кажу хлопцеві, що весь час не зводить із нас очей:

— А тепер ми підемо по ноші.

Тоді він розтуляє уста й шепоче:

— Не йдіть.

Кач заспокоює його:

— Та ми ж одразу повернемось. Тільки принесемо для тебе ноші.

Не знати, чи він нас зрозумів; жалібно, наче дитина, він скімлить:

— Не йдіть.

Кач озирається й шепоче мені:

— Чи не краще просто взяти револьвер і покласти цьому край?

Хлопець навряд чи витримає дорогу до лазарету, а як витримає, то протягне щонайбільше кілька днів. А все, пережите досі, — дрібниця супроти того, що йому доведеться зазнати в останні дні перед смертю. Тепер він іще приголомшений і нічого не відчуває. За годину він перетвориться на живий скрутень, що кричатиме від нестерпного болю. Дні, які йому зосталося прожити, стануть для нього неймовірною мукою. То навіщо йому ще страждати ці дні?

Я киваю:

— Справді, Каче, треба взяти револьвер.

— Дай сюди, — каже він і зупиняється.

Я бачу, він уже вирішив. Ми озираємось: виявляється, ми вже не самі. Біля нас скупчується невеличкий гурт солдатів, із вирв та могил висовуються голови.

Ми приносимо ноші.

Кач хитає головою:

— Такі молоді хлопці… — І повторює: — Такі молоді, безневинні хлопці…

Наші втрати менші, ніж можна було чекати: п’ятьох убито, вісьмох поранено. То був лише недовгий вогневий наліт. Двоє вбитих лежать в одній із розкиданих могил, нам зостається тільки їх засипати.

Ми рушаємо далі. Мовчки йдемо вервечкою, один за одним. Поранених відправляють до санітарного пункту. Ранок похмурий, санітари бігають із номерками й картками, поранені жалібно стогнуть. Починається дощ.

За якусь годину ми дістаємося до наших машин і вилазимо на них. Тепер тут більше місця, ніж спершу.

Дощ ряснішає. Ми розгортаємо плащ-намети й накидаємо собі на голови. Дощ періщить по них, з боків дзюрком стікає вода. Машини шубовстають через вибої, і ми гойдаємось у напівсні то вперед, то назад.

Спереду на нашій машині стоять два солдати, тримаючи довгі роздвоєні палиці. Вони стежать за телефонними дротами, ті висять поперек дороги так низько, що можуть повідтинати нам голови. Обидва солдати вчасно підхоплюють своїми палицями дріт і підіймають його у нас над головами. Чути їхні вигуки: «Увага — дріт!», і ми, напівсонні, присідаємо, а тоді знову випростуємось.

Одноманітно хитаються машини, одноманітно лунають вигуки, одноманітно падає дощ. Він падає нам на голови й на голови вбитих, на тіло малого Новобранця з раною, завеликою для його стегна, дощ падає на Кеммеріхову могилу, падає на наші серця.

Десь вибухає снаряд. Ми здригаємось, очі напружені, руки готові вмить перекинути тіло через борт машини у рівчак край дороги.

Та більше не стріляють… Тільки чути одноманітні вигуки: «Увага — дріт!..» Ми присідаємо… Знов у напівсні.

V

Марудна справа — вбивати воші по одній, коли в тебе їх сотні. Ці капосні створіння твердуваті, і душити їх нігтем врешті набридає. Тож Тьяден узяв кришечку від бляшанки з ваксою і приладнав її дротиною над вогником свічки. Тільки-но кинеш вошу на цю малесеньку сковорідку, як чується — лусь! — і по всьому.

Ми сидимо кружкома, голі по пояс — у нас тепло, — сорочки на колінах, руки працюють. Гайє має якийсь особливий вид вошей: на головах у них — червоний хрест. Він запевняє, що привіз їх із собою ще з госпіталю в Туру, а там дістав їх особисто від майора медслужби. Жиром від вошей, що потроху збирається в бляшаній кришечці, Гайє збирається шмарувати собі чоботи й півгодини регоче зі своєї вигадки.

Але сьогодні