Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Зашморг 📚 - Українською

Читати книгу - "Зашморг"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зашморг" автора Аркадій Григорович Адамов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 55
Перейти на сторінку:
до другого, Мухіна, — Гриша Волович та я.

Поки ми все це обмірковуємо і вирішуємо, я чомусь не думаю про те, що мене чекає безсонна тривожна ніч у чужій і зовсім не гостинній домівці, що на вулиці холод та сльота, і за вікном пронизливо свище вітер, і живе цей Мухін у чорта на болоті, я й не чув ніколи про таку вулицю або проїзд.

Я перевіряю пістолет, яким, слава богу, давно не користувався. Будемо сподіватися, що і цього разу скористатися ним не доведеться. Проте перевіряю його дуже ретельно.

І от ми з Гришею їдемо у черговій машині вечірньою, залитою вогнями Москвою. Шлях наш далекий, в бік Південного порту і ще далі.

За цей час Гриша встигає дещо розповісти мені про Федора Мухіна. У місцевому відділенні міліції його, виявляється, добре знають. Це пропаща людина. У нього вже є судимість за крадіжку, і він близько трьох років відбував покарання у колонії. Прописали його знову в Москві, тільки повіривши його клятвеним заповненням, усним і письмовим, що він не тільки сам нічим більше не порушить громадський порядок, але й колишнім своїм дружкам не дозволить цього робити. Не останнє значення мала й та обставина, що у Москві жила його сім'я — стара мати та дружина з двома дітьми. Хіба легко зніматися їм услід за ним у чужі краї? Та й факти доводили і так очевидну істину, що людина, повертаючись з ув'язнення у рідну сім'ю, у знайомий колектив на роботі, швидше стає на ноги, аніж сам-один у чужому місті.

Проте з Мухіним усе вийшло невдало. Повернувся він додому років зо два тому. На фабрику, де раніше, до арешту, працював слюсарем, іти не захотів. Почав перебиватися випадковими заробітками, пиячити. З'явилися і дружки. Силою бог не зобидив Мухіна, здоровило він, до того ж задирака та нахаба. А коли нап'ється, то, кажуть, така в ньому люта злість прокидається, що страшно до нього підступитися, вб'є. Сім'я від нього лише стогне і плаче. Слухається він, виявляється, тільки матір, з п'яних очей навіть більше, ніж тверезий. Мати — бабуся мовчазна, злюща і тверда, як кремінь. Дружина вже стільки разів від Мухіна збиралася піти, але стара не відпускає, і та їй підкоряється.

Ось які цікаві подробиці повідомляє мені Гриша, поки наша машина мчить знайомими, а потім уже і мало або зовсім не знайомими вулицями.

Добряче поблукавши темними, кривими вуличками, ми нарешті знаходимо потрібний нам проїзд. У ньому лише два будинки, а з протилежного боку тягнеться довгий, де-не-де похилений паркан. Один із двох будинків — той, що нам потрібний, але під цим номером налічується цілих п'ять або шість. будівель.

Ми стукаємо в один із будиночків і після обережної розмови з'ясовуємо, що нам потрібна «будівля № 3». Ця осіла в землю хатка розташована у найдальшому кутку великого темного подвір'я.

Машину ми змушені відпустити, і в. нас таке відчуття, що разом з нею обривається останній зв’язок із навколишнім світом.

Але йти просто у цю «будівлю» і запитувати Федьку теж не можна. Спершу треба хоч зовні оглянути це величезне й темне подвір'я. Мало що маже трапитись, і попереднє вивчення «місця дії» стало у нас законом.

Ми поволі обходимо двір, приглядаємось, прислухаємось, запам'ятовуємо. Подвір'я хоч і велике, але аж ніяк не просторе, і так, і сяк розмістилися в ньому великі й малі сараї та сарайчики, раз ураз утворюючи, закапелки, глухі кути. Та й самі «будівлі» розкидано по двору без будь-якого порядку. Одна з них виявляється двоповерховою кам'яницею, а решта — дерев'яні, одноповерхові. З деяких вікон променяться у темне подвір'я золотаві смужечки світла і долітають голоси. До кожного будиночка приліпилися ще якісь прибудови, ґаночки з. навісом.

Щулячись від пронизливою вітру, ми добираємося врешті до «будівлі № 3». Обходимо її, знаходимо ґанок і, зійшовши рипучими сходинками, зупиняємось та розбираємо кострубатий напис білими літерами на залізній поштовій скриньці: «Мухіним».

Тут, ми ситуацію приблизно знаємо: дружина, стара мати, діти. Більше у цій половині будинку нікого не повинно бути.

На стукіт нам ніхто не відчиняє. І ми грюкаємо знову, вже дужче і вимогливіше. Дзвоника у темряві так і не знайшли.

— Ну, чого розгрюкалися? — лунає за дверима суворий старечий голос. — Адже не у казенку стукаєте, а в хату до людей, щоб вам кулаки поламало, іроди. Кого треба, питаю?

— Федора, — голосно каже Гриша. — Відчиніть, мамашо!

— Еге ж. Звісно. Кожному відчиняй. Нема його!

— Все одно відчиніть, мамашо. Нам з вами погомоніти треба.

— Це хто ж ви такі будете, щоб зі мною гомоніти?

Стара вперто не бажає відчиняти двері. Але у Гриші ангельське терпіння.

— З робота ми, — каже він миролюбно. — З комітету.

— Якого комітету?.. — бурчить стара.

Але видно, ця солідна рекомендація на неї виливає. За дверима грюкає засув, клацає один замок, потім другий, і двері; нарешті, трохи прочиняються.

На порозі стоїть низенька гладка стара у подертому хутряному лейбику, з-під темної хустини вибиваються пасма сивого волосся.

— Тихіше галдикайте, — сердито попереджує вона. — Дітей тільки-тількн поклали.

— Добре, добре, не розбудимо, — заспокійливо відповідає Гриша. — Самі от ви тільки…

— А ти не вказуй. Я, здається, у себе вдома, — обриває його стара.

Ми опиняємось у маленькому, тісному передпокої. Я ледве не чіпляю головою низеньку, потемнілу від часу, дощану стелю. У ніс б'є якийсь гірко-кислий запах — чи то квашеної капусти, чи солених грибів.

Через маленькі кособокі дверцята у тонкій, немов диктовій, стіні ми заходимо у напівтемну обшарпану кімнату з брудними шпалерами.

Стара йде слідам за нами і зупиняється на дверях, спідлоба свердлячи, нас. підозріливим, ворожим поглядом.

— Ну, і чого треба? — запитує вона.

— Нам Федір, потрібний, — починаю я розмову.

Стара смикає вгору рожеве, всуціль у сивих волосинках підборіддя і зі злістю дивиться на мене.

— Я ж кажу, немає його. Адже не глухий?

— Де ж він? — не підвищуючи голосу, знову запитую я.

— Звідки мені знати, — відрубує стара. — Не доповідає він мені.

— Тоді покличте, будь ласка, Ганну Сергіївну, — тим самим тоном кажу я.

Мені здається, що стару найбільше сердить цей рівний, спокійний тон, вона звикла до окриків та лайки.

— Та на кий вам Фёдько?.. Чого ви людині дихнути не даєте?.. — верескливо вигукує вона. — Відчепіться заради Христа. Спокою він через вас позбувся. Дому рідного боїться…

У мене не залишається сумніву в тому, що Федько переховується і явно чогось боїться. Невже це вів і Зінченко вбили Віру Топіліну?

У цей момент двері за спиною старої трохи прочиняються, і в кімнату

1 ... 13 14 15 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зашморг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зашморг"