Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

Ми, кавалери, справді на вас чекали, бо нам бракувало одного до рахунку. Бачите, ми щось більше, ніж собі досі уявляли: дванадцятка — це давнє число, що згадується ще в легендах. Нас дванадцятеро правили колись світом із позахмарного Олімпу, і нас було дванадцятеро, коли ми птахами оселилися на зеленому дереві Ігдрасіль[8]. У кожній прадавній пісні нас було дванадцятеро. Хіба ми не сиділи навколо круглого столу короля Артура, і хіба не дванадцять лицарів було у війську Карла Великого? Одного з нас звали Туром[9], іншого Юпітером. Так само й нині. Легко ж бо дошукатися божистої величі під лахміттям і левиної гриви під ослячою шкурою. З плином часу ми дуже змізерніли, та коли все-таки не перевелися, то нехай кузня буде нашим Олімпом, а крило нахлібників — Валгаллою[10].

Але ж, ваша величносте, ми не почували себе в повному рахунку. Добре ж бо відомо, що в товаристві з дванадцяти чоловік давніх легенд має бути якийсь Локі[11] або Прометей. Само його нам бракує.

Вітаю вас, ваша величносте!

— Хе-хе-хе! Гарні слова, дуже гарні, — каже нечистий. — А я не маю часу відповісти. Справи, хлопці, справи! Мушу негайно бігти, а то б залюбки був до ваших послуг у якій завгодно ролі. Дякую за вечір, любі приятелі! До побачення!

Кавалери питають, куди він так поспішає, і чорт каже, що до шляхетної майорихи, господині Екебю; вона чекає на нього, щоб поновити контракт.

Кавалери дуже здивовані. Сувора й сильна жінка майориха з Екебю. Вона піднімає на свої широкі плечі мішок жита. Пильнує валки з рудою цілу довгу дорогу від копальні аж до Екебю і засинає, як наймит на току, поклавши під голову клунок. Узимку вона наглядає за вуглярами, а влітку сплавляє на плотах дерево озером Левен. Мужня жінка. Лається, як вуличний бурлака, и порядкує, мов король, своїми сімома руднями, сусідніми хуторами, володарює своєю парафією і навколишніми, та що й казати, цілим Вермландом. А для бездомних кавалерів вона була завжди як рідна мати, тому як хтось нашіптував їм, що майориха підписала контракт із дияволом, вони пускали ті слова повз вуха.

Отож вражені кавалери й питають його, який саме контракт він підписав з нею.

І нечистий відповідає їм, що подарував майорисі аж сім рудень за те, що вона посилатиме йому щороку по одній душі.

О, який жах поймає серця кавалерів! Вони чули про це й раніше, та не вірили. Адже в Екебю щороку вмирає один веселий, безжурний, вічно молодий мешканець крила нахлібників. Бо що вдієш? Кавалерам не годиться старітись. Якщо їхні тремтячі руки не годні підняти чарки, а пригаслі очі не розпізнають карт, то навіщо їм життя і вони навіщо? Метелики повинні помирати в сяйві літнього сонця.

Але тепер, тепер вони збагнули все до кінця!

Горе тій жінці! Ось чому вона їх смачно годує й напуває гірким елем та солодкою горілкою. Хоче, щоб вони просто від пияцького столу і від карт летіли вниз до пекельного володаря, щороку по одному, по одному кожного швидкоплинного року!

Горе тій жінці, горе тій відьмі! До Екебю приїздять дужі, прекрасні чоловіки, щоб навіки пропасти. Вона їх нищить, обертає їхній мозок у трухляччя, їхні легені в сухий попіл. З потьмареним духом опускаються вони на смертельне ложе, готові в далеку дорогу, без надії, без душі, без гідності.

Горе тій жінці! Так померло багато кращих за них, і так мають померти вони.

Одначе страх не довго сковує кавалерів.

— Володарю темряви! — гукають вони. — Більше та відьма не підпише кров’ю з тобою контракту! Вона мусить загинути.

Крістіан Берг, дужий капітан, бере на плече найбільший у кузні молот. Він розтрощить голову тій мерзотній чарівниці. Не запродає вона більше нічиєї душі.

— А ти, рогатий, ляжеш на ковадло, і ми спустимо на тебе висячий молот. І триматимем тебе кліщами під молотом, щоб провчити, як полювати на душі кавалерів!

Чорний добродій не вельми відважний, це давно всім відомо, розмова про молот аж ніяк йому не подобається. Він просить капітана Берга трохи почекати й починає з кавалерами торг.

— Візьміть собі від Нового року сім рудень, а мені віддайте майориху.

— Ти гадаєш, що ми такі підлі, як вона? обурюється патрон Юліус. — Екебю і всі рудні ми заберемо, але з майорихою давай собі раду сам.

— А ти, Єсто, що скажеш, га? — питає лагідний Левенборг. — Кажи ж бо! В такій поважній справі ми повинні знати твою думку.

— Це шаленство! — каже Єста Берлінг. — Кавалери, не робіть із себе дурнів! Що ми супроти майорихи? Хай із нашими душами буде що завгодно, але я не дозволю, щоб ми стали негідниками, повелися як зрадники! Надто довго я їв майоришии хліб, щоб тепер відрікатися від неї.

— То йди собі до пекла, Єсто, як маєш бажання! Ми самі будемо порядкувати в Екебю.

— Чи ви подуріли, чи пропили свій глузд? Хіба це правда? Думаєте, що він чорт? Не бачите, що все це брехня брехнею?

— Хе-хе-хе, — озивається чорний добродій, — а ти не бачиш, що стоїш на добрій дорозі до пекла, хоч ти живеш уже в Екебю сім років? Не бачиш, що не довго тобі вже чекати?

— Не мели дурниць! Я ж сам запхнув тебе в комин.

— Ніби це щось важить! Хіба я не такий самий чорт, як інші! Еге ж, Єсто Берліигу, тебе я вже вважай спіймав! Гарно ти вибуяв під майоришиною опікою.

— Вона врятувала мене, — каже Єста, — чим би я був без неї?

— Хе-хе, ніби майориха не мала на оці власної вигоди, як залишала тебе в Екебю! Ти ж не одного можеш приманити в пастку, ти маєш великий хист. Раз ти спробував піти від майорихи, прийняв від неї хутірець, став хліборобом і хотів їсти свій хліб. А вона щодня проходила повз твою садибу, та ще й водила з собою гарних дівчат. Якось із нею була Мар’яна Сінклер — тоді ти кинув лопату й шкіряний фартух, Єсто Берлінгу, і знову став нахлібником.

— Поївз ту садибу вела дорога, йолопе!

— Аякже, вела! Потім ти подався в Борг навчати Генріка Дону і мало не став зятем графині Мерти. Хто ж, по-твоєму, поклопотався, щоб юна Еба Дона почула, що ти вигнаний священик,