Читати книгу - "Сусід"

Пружна шкіра відкритих частин тіла вкрита тонкими єдвабними волосинками, які міняться, вилискують на світлі, створючи навколо дічини видиму ауру золотистого кольору. На обличчі мінімум косметики — суцільна свіжість і молодість. Волосся неслухняною копицею абияк сколене на полиці, а враження таке — наче щойно з перукарні. Кілька світлих пасем природніми завитками в’ються навколо вушок — хотеться торкнутись і загорнути собі на палець. І все це без напруги, без суєти, без зайвих зусиль, точніше без жодних.

А що в мене? Діловий костюм в кращому випадку схожий на діловий костюм, а не на відчайдушну спробу приховати усі явні і неявні недоліки жінки, якій щойно минуло тридцять вісім.

Від підборів залишилась тільки одна назва, бо з віком судомить від однієї лише згадки про натерті мозолі і пересування в кінці дня, мов на шлюбній доріжці в американському фільмі. Крок — спинилась. Перевела подих, знову зціпила зуби, насилу начепила усмішку, аби не так видко було спотворений від болю вираз обличчя і далі. Крок — спинилась…

Шкіра після півтюбика дорогого крему ще сяк-так, але на ногах, особливо на стегнах, навіть ящо вони й в панчохах, важко приховати зародки целюліту. Волосся виглядає добре тільки тих сорок хвилин, поки над тобою стоїть перукар кавказької зовнішності. Решту часу ти намагаєшся зробити вигляд, що в тебе просто його нема, але густі пасма які ти збираєш з гребінця і кожного ранку зі своєї подушки наводять на протилежну думку.

Безумовно, ніщо з вище перечисленого не заважало мені все ще чутися і виглядати привабливою, але ж яких зусиль це мені вартувало. Як же тут не боляче? А оцій смаркулі поряд — все на блюдечку, все готове…

Добре розумію, що ніяка вона не смаркуля і що в житті просто так нічого не буває, а зі собою зробити нічого не можу. Заздрю. Тихо але заздрю. Тому й соромно.

Відкриваю очі. Хоч нічого дівчині не сказала, проте хочеться попросити пробачення.

— Ви мабуть вивчали документи і пізно вчора лягли, бо щось на вас лиця нема. — Зауважую на собі уважний і по-материнськи співучасний погляд Мар’яни.

Маєш тобі. А я ще хотіла пробачення попросити.

— Та, ні. Нормально лягла. Голова щось розболілась. Давно не літала. — двічі збрехала я.

Хоч те, що прововтузилась всю ніч без сну, також було правдою.

— Зате ви, Мар’яно, виглядаєте чудово, мабуть, нічого не заважало вам гарно виспатись, — з’язвила я.

— Та, ні. Що ви? Я сьогодні ще не лягала. Як то кажуть — з корабля та й на бал. — дівчина, здавалось, не зауважувала неприязні в моєму голосі.

Мабуть, я не встигла приховати свого здивування, бо вона вже продовжувала розповідь.

— Вчора ж було день народження Віталія Степановича.

Я ствердно кивнула головою. Ми всі вітали начальника юрвідділу з ювілеєм. Височенко не любив гучних святкувань, тож в кабінеті накрили фуршетний стіл. Кожен, хто заходив привітати, міг з уродинником перехильнучи чарчину і закусити смаколиками, якими красувались безліч полумисків.

— Пам’ятаю. Ми з ним разом виходили з банку, — зауважила я.

— Так, але ми вирішили влаштувати йому сюрприз, — Мар’яна задоволено посміхнулась, щось пригадавши, — і водій завіз його в нічний клуб «Міленіум», де ми до ранку й розважались.

Я не вірила свої вухам. Віталію Степановичу Височенкові виповнилося сімдесят. Чоловік за вісімнадцять років роботи в банку не був на жодному ювілеєві та корпоаративній вечірці. І він раптом святкує до ранку своє день народження? Я не знала жодної людини яка б могла вплинути на його рішення. Мені нестримно захотілося знати про цей захід геть усе.

— Хто це ми? — Я не церемонилась.

Немилосердна цікавість заставила мене забути про правила доброго тону, про субординацію.

Здавалося, дівчина тільки того й чекала.

— Ну, не зовсім ми… тобто зовсім не ми… одним словом, це була я.

Добре, що літак проходив зону турбулентності і всі мали защипнуті паски безпеки, бо мене мало не зірвало на рівні ноги від здивування.

– І що? Віталій Степанович піддався на ваші вмовляння і погодився на продовження уродин в нічному клубі? — Завчасу смакувала Мар’янину поразку.

— Звісно — ні. — Й не намагалась приховати правди дівчина. — Я б на це не розраховувала. Всього як місяць на роботі і такий успіх? Ні-ні, я цього точно не заслужила.

Тверезість мислення з бестурботною щирістю заставили мене попри бажання поступово проникнутися до дівчини симпатією. Не кожен вміє про себе говорити так як є: без остраху та вагань.

— Хто ж тоді?

— Володимир Петрович. — Від задоволення сусідка ще щільніше втиснулась в крісло і заплющила очі.

— Володимир… Петрович? — Я плавно ввійшла в ступор.

— Еге ж. Пан Височенко не зміг протистояти його чарам.

Теж мені новина, — чомусь зло подумалось мені. — А хто зможе?

— Хто ще був?

Насправді запитання мало звучати як «Хто ще не зміг встояти перед чарами Володі?»

— Та майже всі. Ліда Петрівна з нашого відділу, Оксана Романівна з фінансів, Григорій Тарасович, Світланка, Марта, Тамара, Орест Іванович… Багато. — Зробила висновок Мар’яна.

Оце так новина. Дівчина перелічила чи не всіх найдостойніших жінок в їхньому банку. Невже всі вони… як і вона сама… Цього не може бути. Не можуть же всі закохатись в цього чоловіка.

Господи, то що ж вихотить? Я таки в нього закохана? І все що я відчуваю це не злість, а ревність? Я смакувала нову емоцію і дивувалась яка вона терпка на смак — як вчорашній піт. Дивно, як мені вдалося прожити все життя і жодного-жоднісінького разу не відчути що таке ревність. Що ж той хлоп зі мною зробив?

– І що? Коли розійшлася ваша мила компанія? — Іронізувала я з терпким смаком на устах.

— Під