Читати книгу - "Любов у спадок"

— Вийдіть усі! — різко наказав він, звертаючись до присутніх. — Граф хоче висповідатися.

Родичі й слуги, невпевнено озираючись, поквапилися до виходу. Хтось заридав. Марія злякано глянула на нього, але він непомітним кивком вказав їй на двері. Дружина була ще зовсім молода й особливим розумом не відзначалася, а жіночі сльози та голосіння йому за ці два місяці вже добряче набридли. Він роздратовано подумав, що дружина дуже схожа на свого батечка — ті самі вицвілі сірі очі, білясті брови… Він насупився. Нема чого їй тут робити.

У кімнаті лишилися тільки він, сер Генрі Ланкастер, священик і вмираючий лорд Персі.

— Молодець, синку… — прошелестів зі свого ложа граф. — Спритно…

— Батьку, що ви таке кажете? — Джеффрі, вдаючи образу, схилився над ложем. Густий дух хвороби вдарив йому в ніс. Баронове обличчя вже придбало жовтувато-синявий відтінок, очі були заплющені. Якоїсь миті Джеффрі відчув, як бридка грудка підступає до самого горла, але відразу впорався з собою.

— Даруйте мені, якщо чимось провинився перед вами, — швидко сказав він, зробив над собою зусилля й поцілував старого в мокре чоло.

Той розплющив очі, й Джеффрі побачив у них незміряну втому й гіркоту.

— Недовго… вже… — старий захекався. — І я… прощаю… Який же… я був… дурень… — новий приступ кашлю затряс його тіло. — Генрі…

Граф швидко підійшов до нього. Лорд Персі щось зашепотів своєму другові на вухо — що саме, Джеффрі так і не почув. Схоже, старого лицаря засмутило почуте.

— Священик! — переривчасто видихнув батько.

Носатий святий отець у коричневій сутані схилився над ложем умираючого, вислуховуючи ледь чутну сповідь. Джеффрі разом із Генрі Ланкастером зайшли за завісу, що ділила опочивальню на дві половини. Вони мовчки стояли, кожен занурений у свої думки. Крізь щільну тканину долинало монотонне гугняве священикове бурмотіння. Це тривало довго…

За деякий час у кімнаті все стихло.

— Ви можете підійти до нього, — графів духівник безгучно зайшов за завісу й сумно глянув на них.

Джеффрі запитливо втупився в обличчя священика.

— Він… умер? — його голос зірвався на хрипіння.

Той скорботно кивнув.

— Так, діти мої. Граф Генрі Персі щойно помер. Я висповідав його і можу сказати, що його душа тепер чиста перед Господом. Перед смертю він передав мені ось це, — чернець витяг із широкого рукава сутани пергамент, запечатаний червоною восковою печаткою. — Його світлість просив, щоб я передав його вам. Це його останні розпорядження, записані з його слів і підтверджені королівськими атторнеями[14] і шерифами.[15]

Він простяг пергамент Генрі Ланкастеру. Той, дивуючись, узяв сувій до рук і, поглинутий скорботою, рушив за священиком.

Джеффрі мало не відкусив собі язика. Насилу стримався, щоб не вихопити пергамент із рук свого тестя. Прокляття! Що в тому сувої? Але він опанував себе й мужньо витримав весь ритуал прощання з батьковим тілом. Нескінченною низкою потяглися родичі, яких він щойно вигнав за двері. Усі йшли попрощатися зі своїм паном, щиро вболіваючи про його кончину… А син і спадкоємець безмовно чекав закінчення цієї процесії, і в ньому все клекотіло від люті й страху.

Нарешті катування скінчилося. Вони полишили кімнату з тілом барона, там зосталися тільки жінки, що мусили підготувати все до похорону. Тепер, за традицією, належало оголосити волю покійного та назвати спадкоємця.

Генрі Ланкастер, похмуріший за хмару, сам запропонував йому прочитати заповіт, не відкладаючи справи. Джеффрі сподівався, що вони розкриють пергамент наодинці, та помилився.

— Нам будуть потрібні свідки, — затявся граф. — Справа надто серйозна.

У Джеффрі впало серце.

— …Тому, вважаючи себе в боргу перед старшим сином своїм, Родеріком Персі, за несправедливе рішення, каюся перед ним у тім і прошу пробачення в нього, стоячи на краю могили. І повертаю йому володіння, що належать йому по праву, а саме замок Беверлі й усі поля, луки, поселення та бурги,[16] прилеглі до нього, замок Саутвел і всі володіння й бурги, прилеглі до нього, замок Ріпон і всі володіння, — Джеффрі мовчав, слухаючи, як граф Ланкастер монотонно перераховує батькове майно. Спочатку він просто вухам своїм не повірив. Як таке можливо? Його просто обікрали, нахабно обікрали просто в родовому замку. Замок Беверлі, Саутвел, Ріпон… Нортумберленд, який по праву мав дістатися йому, вислизав у нього з рук по мірі того, як глухуватий голос його тестя вимовляв назви дедалі нових замків, відписаних батьком Родеріку. Прокляття! Як же він тепер ненавидів його… Насилу стримувався, щоб не кинутися з кулаками на всіх, хто слухав цей божевільний заповіт. Господи, та якби він знав, то спалив би цей клятий пергамент, щойно побачив!

Нелюдським зусиллям волі Джеффрі стримав розбурхані почуття. У кімнаті було забагато люду, і його тесть, із яким він неодмінно повинен був зберегти теплі стосунки, сам читав цей бісів заповіт. Якщо зараз він виявить своє обурення, з цього не буде ніякої користі. Життя навчило його стримуватися. Звичайно, з таким братиком… Його думки перемкнулися на Родеріка. Ось хто винуватець усіх його нещасть! Усе життя він тільки й чув, що прославляння на