Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

Мокк вдячно прийняв від Макса шарлотку, каву й келишок какаового лікеру. Після попередніх рапортів і перевірок було зрозуміло, що ніщо не пов’язувало замурованого алкоголіка й віртуоза-валторніста, прихильника брунатних сорочок, історика-аматора — з порубаним на шматки непитущим діячем комуністичної партії. Тільки чітка й поспішно позначена убивцею дата смерті. «Убивця хоче нам сказати: „Я убив його саме цього дня. Не пізніше й не раніше. Лише тоді“, — думав Мокк, поглинаючи ніжний яблучний бісквіт, вкритий кожушком збитих вершків. — Отож припустімо: людина є випадковою, невипадковою є лише дата її смерті. Питання: чому вона невипадкова? Чому в одні дні убивця вбиває, а в інші ні? Може, він просто чекає слушної нагоди: наприклад, коли можна перенести зв’язану людину до місця вбивства — повз п’яного сторожа. І тоді, тріумфуючи, залишити листок з календаря, немов бажаючи сказати: „Сьогодні великий день. Сьогодні мені вдалося“. Але так насправді, нагода трапляється на кожному кроці. Щодня можна когось убити, приліпити йому на лоба аркушик з календаря і десь замурувати чи порубати. Якщо ця нагода не є чимось незвичайним, то чи варто з гордістю повідомляти світові, коли вона сталася?».

Мокк старанно занотував у записнику свої думки й зрозумів, що повернувся до початку. Та його це не засмутило. Він знав, що очистив поле пошуку й готовий вести слідство. Він відчув збудження мисливця, який на свіжому холодному повітрі заряджає рушницю й одягає пояс із набоями. «Старий Мюльгауз помилявся, — подумав Мокк. — Тут не треба багато людей. Нехай Смолож і Майнерер і далі виконують мої доручення».

Ця думка так його втішила, що після солодкого лікеру він замовив келих сухого червоного вина. Але замість напою Макс подав йому до столу телефон. У слухавці захрипів голос радника Герберта Домаґалли з поліції моралі:

— Ебергарде, приходь негайно до кондитерської. Тут Ебнер, Феллінґер і я. Зіграємо кілька роберів.

Мокк подумав, що до розслідування справи він може з тим самим успіхом повернутися вранці, й вирішив випити сухого вина в кондитерській Шааля.

Бреслау,

вівторок 29 листопада,

друга година пополудні

Зимове сонце наповнювало світлу вітальню. Білі стіни були розкішно оздоблені, меблі виблискували від лаку й спокушали м’якою також білою оббивкою, а блискуче біле фортепіано вигадливо підносило своє крило. Білизну вітальні порушували кремові гобелени на стінах і неприродній рум’янець на щоках Софі, яка із пристрастю вдаряла по клавішах, перетворюючи фортепіано на ударний інструмент. Скрипка Елізабет ридала й скімлила, даремно бажаючи пробитися крізь crescendo фортепіано. Їй вторувала безлиста гілка клена, яку шарпав вітер, стукаючи нею у вікно. З вікна спливали жалюгідні рештки снігу. Спливали вони й з погано витертих черевиків сторожа Ґурвіча, який, відчинивши вхідні двері власним ключем, безцеремонно, не постукавши, відкрив двері до вітальні. Жінки з полегшею перервали гру й почали масувати закляклі пальці. Невеличкий брудний візок для вугілля посунув по білому паркету. Сторож відчинив дверцята пічки й щедро сипонув туди вугілля. Тоді випрямився, як струна, й питально подивився на Елізабет, у якої патьоки болота, що їх залишали на підлозі грубі чоботиська, мало не викликали головного болю. Скрипалька сягнула по гаманець і, подавши Ґурвічеві півмарки, ґречно йому подякувала. Отримавши своє, сторож не мав наміру полишити вітальню.

— Я знаю, панно Пфлюґер, — широко всміхнулася найважливіша особа в будинку, — що півмарки — це досить за принесене вугілля. Я завжди стільки отримую, — пояснив він Софі, — коли панна Пфлюґер відпускає прислугу на вихідні. Але нині, — він знову глянув на Елізабет, — мені належить більше.

— А це ще чому, добродію? — встала від фортепіано роздратована його теревенями Софі.

— Бо нині… — Ґурвіч підкрутив довгого вуса й хтиво глянув на подругу панни Пфлюґер. — Бо нині я міг розповісти багато правди про панну Пфлюґер, а понавигадував самої брехні.

— Як ви смієте! — піднесений тон Софі не справив найменшого враження на поведінку Елізабет, яка швидко запитала:

— Понавигадували? Кому? Хто про мене запитував?

Гурвіч склав руки на солідному череві й крутив млинка великими пальцями. При цьому він змовницьки підморгував Софі, яку нахабність сторожа поволі виводила з рівноваги. Елізабет знову сягнула по гаманця, і до Гурвіча повернулося бажання продовжити розмову.

— Розпитував шпиг, що нині вранці приїхав за вами.

— І що ви йому сказали? — допитувалася Елізабет.

— Він питався, хто буває в панни Пфлюґер, чи бувають у неї чоловіки, чи залишаються у неї на ніч, чи панна Пфлюґер п’є, чи нюхає «кокс», у якому стані й о котрій годині повертається додому. Питався також і про другу пані. Чи часто вона приходить до панни Пфлюґер і чи супроводжують її якісь чоловіки, — сторож всміхався до п'ятимаркового папірця, якого пальці Елізабет скрутили у вузеньку трубочку. — І я сказав, що панна Пфлюгер — то дуже порядна панна, і що до неї часом приходить мама.

Ґурвіч простягнув руку по гроші, дивуючись власній передбачливості й розумові, завдяки якому він заробив на тижневе харчування в їдальні.

— Зачекай, — Софі вийняла з долоні подруги скрученого папірця. — Звідки нам знати, що все це не брехня, що наш добродій когось там зустрів, а якщо це й