Читати книгу - "Життєві аналогії"

От по всій товпі наче іскра пробігла. Відчинилися двері у розправі. Вийшов старшина «з цепом», староста, писар, соцькі, десяцькі. У всіх обличчя серйозні, наче затурбовані, — вершать щось дуже важне й потрібне.

Старшина махнув рукою. Один з десяцьких стрімголов кинувся до розправи. За хвилину вийшли звідти новобранці, а за ними одиниця державного апарату — здатчик.

До тутешніх парубків кинулася рідня, родичі, родителі; парубки інших сел і хуторів стояли осторонь, намагаючись набрати хвацького вигляду, вимушено жартували, кривляючи слова на московський лад.

Плач і стогін заповнили повітря. Почування виливалися, били через край, коли він є взагалі. Жаль і біль рвали кожну душу, але все те надаремно. Старшина стояв мовчки й тільки кусав собі бороду; п'яничка-писар підморгував якійсь кругловидій молодиці, і навіть самі майбутні оборонці «отечества», поповнителі усяких кадрів, наче соромилися виявляти свої дійсні почуття. Правда, де-хто нахилявся, брав землі з-під ніг і, загорнувши в шматину, ховав у пазуху. Дурні... Скоро сувора служба відучить вас від оцих сантиментів. Бере вона вас звідси здорових, з ясним поглядом, з любов'ю в серці, а верне чужими, з поганою хворобою, захваченою в якімсь притоні з салдацькими інтересами, скалічених духовно. А ви рознесете свою хоробу по селу, народите хорих дітей. І нічого ж то, нічого ви не знаєте — куди йдете оце зараз, кому й пощо віддаєте й сили свої, і молодість, і щастя:

— Матусю... матусю, — шепотів Микола. — Матусю... Ну, годі вже, годі... Я ж вернуся... Я вернуся...

— Ох, Миколоньку, мій голубчику! Та на кого ж ти мене кидаєш, нещасливу?.. Та хто ж мені дровець нарубає, та хто ж мені нивку виоре?..

— Матусю... матусенько...

Здатчик крикнув: «Сады-ысь»! Це був одставний салдат; він, мов на смотру, випинав груди, а брови й чоло морщив страшенно.

Некрути кинулися до возів, збили куряву, як вівці. Старшина сів на передній віз. Коло нього примостилося Двоє десяцьких. Здатчик їхав верхи.

Майбутні салдати жартували.

— Лізь на гору Овилонську!

— Ану-лишень у тісної баби!

— Пісню! Затягай, братця, пісню.

— Руша-а-ай!.. — довго й протяжливо крикнув здатчик.

Візники ньокнули, зацмокали, засмикали віжками. Вози рушили з місця. Вдарила зразу й покотилася пісня.

Високо кінчав тенор, а з другого возу, наче вперебій, наганяючи, перепліталися звуки сумної скарги:

Звуки наростали, дисонували і, розбившися, дивно мішалися в повітрі. Повітря наповнилося ними, цими сумними нотами, цими піснями безпомічности, покірности всесильному режимові.

І дивний незвичайний хаос утворили ці звуки, перемішавшися зі стогоном матерів, сумом батьків і риданнями покинутих дівчат. А баба Семенишка кинулася до воза, якось хоробливо завила й припала до сина.

— Матусенько... матусенько, — з слізьми говорив він і відривав материні руки від себе.

— Ой, не пущу, не пущу ж я тебе, голубчику мій милий, соколе мій ясний!.. Нехай і мене беруть із тобою... Нехай мене порубають, постріляють, а не віддам я тебе, не віддам...

— Атайды! — ричав здатчик.— Сліш, баба, атайды!..

Старшина крикнув на десяцьких, що стояли на боці:

— Візьміть Ті!

Ті кинулися й силою відірвали матір від сина. Віз покотився вслід за іншими. Крики, благословення, прокляття, ласкаві слова й лайка — все це змішалося докупи і, мов дим чорний, поповзло за возами. Простягалися руки, когось потішали, когось підтримували, хтось упав на землю й бився в риданнях. Курява покрила вози непровидющою хмарою, і звідти докочувалися й розсипалися звуки пісні.