Читати книгу - "Айхо, або Полювання на шпигуна"

Тільки зараз я помітив крайнього справа свого викладача.

— Я лише виконав його завдання.

— Що?! — стукнув по дерев’яній трибуні Ореф.

— Якщо зі мною стільки проблем, то відрахуйте з Університету і годі! Побачите, можливо, і шпигун безслідно зникне!

— Ну, мене слова ніхто не позбавляв, — несподівано піднявся Майстер Каро. — Даремне ви накинулись на хлопчину. Даремне залякуєте. Бачите ж, не лякається. Я розповів вам усе, що знав про Айхо і був проти нашого сьогоднішнього збіговиська.

— Майстре Каро, ви подаєте поганий приклад учням, так зневажливо називаючи Раду, — делікатно зауважив рудий Варгуль.

— Майстер Каро забувається, — прохрипів Ореф, — а ми можемо так само забути про його заслуги перед Університетом.

— Головуючий, ви — це ще не весь Університет! — холоднокровно парирував Каро.

— Шановне панство, ну що ж ви так, — спробував угамувати наростаючу напругу Варгуль. — Ми всі тут поважні люди, не потрібно даремно засмучувати один одного.

— Майстер Варгуль правий. Не варто при учневі з’ясовувати стосунки викладачам.

— При учневі? — якось дивно перепитав Ореф. — Якщо, Каро, ти маєш на увазі Айхо, то глибоко помиляєшся. Від сьогодні він уже не учень Університету.

— Що?! — вигукнув Каро, а дід в розпачі закрив обличчя долонею.

Я відчув, як звична твердість в ногах кудись враз зникла, вони розм’якли і загрожували тістом розпливтися по підлозі. От і досперечався…

— Рада уже все вирішила, — твердо мовив головуючий.

— Рада? Я теж її член, але ще нічого не вирішував.

— Тоді давайте почнемо, — холоднокровно запропонував Ореф. — Прошу, панство, проголосувати, хто висловлює підтримку моєму рішенню відрахувати Айхо зі студентства?

Піднялося більшість рук. У глибокій задумі сидів непорушно дід, Майстер Каро демонстративно схрестив кулачища на грудях, молодий Авгус теж не підтримав рішення. Та найбільше мене здивував Майстер Спок. Він не просто не проголосував, він піднявся і сказав:

— Мені жаль, що Рада хоче прийняти таке рішення. І все ж прошу головуючого дозволити Айхо залишитися в Університеті, але тепер уже не учнем, а моїм молодшим помічником. Я вже давно просив вас, Орефе, підшукати мені здібного хлопчину. Я не справляюсь один з чотирилапими вихованцями.

Каро і Радо перезирнулись. Ореф наморщив лоба і без особливого ентузіазму сказав:

— Добре, нехай так і буде. Із завтрашнього дня Айхо переходить під ваше керівництво. Усе.

Рада потрохи розходилась. Головуючий, Майстер Варгуль, Бурмошак — усі, хто проголосував за моє виключення, пройшли повз, демонстративно спопеляючи осудливим поглядом. Майстер Спок, минаючи, нагадав, щоб я не забув завтра до нього прийти. Каро пройшов, підбадьорливо постукавши по плечі. Дід минув мовчки.

— Діду! — окликнув я.

І залишився один у величезній залі Вінценосної Арки.

Давно вже не приходив я на Вежу.

Вітер знову був моїм таємним спільником. Знову його прохолодні пальці виймали одну за одною гіркі думки з голови. Він ніби бавився з ними, сплітав невагомі пасма в тугу косу, а потім розвіював, наче попіл, роздмухував, відносив білими птахами туди, за темне Південне Море. Туди, у Біле Місто, де залишилось моє серце… Невже я ніколи не зустріну вас?

Що я роблю тут? Сакарія всього лиш на тому березі. Там живе мама…

Чорні каркари, як чорні хмари налетіли невідомо звідки. «Погана звістка», — подумав я.

Уже смеркалося, коли спустився в Університетський двір. Нікого не хотілось бачити. Але час комендантської години, і мушу повертатися в кімнату. По вулиці швендяти забороняється. Хоч я тепер вже не спудей Університету…

— Айхо!

— Зуфар? — здивувався я, побачивши стурбованого товариша.

— Твої однокласники не перестають скаженіти. Делея…

— Що з нею?

— Вони замкнули бідолаху в Руїнах Крижаного Підземелля.

— Що?

— Трійця не залишає намірів вижити білявку.

— Зуфаре, що ти кажеш? Делею негайно потрібно визволити. Наближається комендантська година, якщо вона не з’явиться в Класі, її ж виженуть з Університету! Чого ж стоїмо? Побігли!

— Зачекай, Айхо…

— Що не так?

— Делея в Класі.

— Не розумію… Ти ж казав…

— Я звільнив її. І привів у класну кімнату, коли вже смеркалось, щоб ваші однокласники не наважилися повторити «подвиг». Адже вони бояться порушити комендантську годину.

— Е…

— Я звільнив її, — повторив сумно Зуфар. — Але подумай, якщо б у Делеї був лише один друг — ти…

Від Зуфара війнуло таким холодом, що я аж відступив на крок.

— Вона б і досі розбивала кулаки від безсилої люті об металеву браму Підземелля. А ти в цей час «сумував» би на Вежі, Айхо.