Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Захар Беркут, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Захар Беркут" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 55
Перейти на сторінку:
і в спокійних ча­сах оп­ла­ту від уся­ко­го проїж­джого, а се му­си­ло спи­ни­ти жи­вий рух по дуклянськ­ій до­розі, ос­ла­би­ти живі зв’язки між гро­ма­да­ми. А рівно­часно з ос­лаб­лен­ням тих зв’язків му­сив іти й упа­док віч­евих, вільних по­рядків у са­мих гро­ма­дах. Власть бо­ярська не мог­ла й не хотіла обік се­бе терпіти дру­гої, гро­мадської власті; між бо­яра­ми а гро­ма­да­ми му­си­ло прий­ти до дов­гої й тяж­кої бо­ротьби, яка вкінці ви­па­ла на не­ко­ристь гро­мад. Прав­да, в тім часі, ко­ли йде на­ше оповідан­ня, бо­ротьба то­та ще да­ле­ко не бу­ла скінче­на, а де­ку­ди, в відлюд­них гірсь­ких се­лах, ще й зовсім не по­ча­ла­ся,- і се бу­ли, мож­на ска­за­ти на­пев­но, най­щас­ливіші за­кут­ки тодішньої Русі. До та­ких щас­ли­вих за­кут­ків на­ле­жа­ла й Ту­хольщи­на, а дорог­а, про­ве­де­на че­рез Бес­кид на Уг­ри, на довгі ча­си забезпечи­ла її доб­ро­бу­ток. Ту­хольська до­ро­га не бу­ла ще в ру­ках бо­ярських, бу­ла вільна для кож­до­го, хоч громадяни­ суміжних з нею се­лищ, як чер­во­но­русько­го, так і угорсько­го бо­ку, пильно сте­рег­ли її від уся­ко­го во­ро­жо­го на­па­ду і да­ва­ли собі взаїмно зна­ти про вся­ку гро­зя­чу не­без­пе­ку, яку та­ким спо­со­бом відби­ва­но зав­ча­су і ти­хо спо­лученими си­ла­ми всіх заінте­ре­со­ва­них тим ділом гро­мад. Не ди­во, про­те, що ле­жа­чи при тій до­розі, на се­ре­дині між Угорщиною і Підгір’ям, Ту­хольщи­на раз у раз підноси­ла­ся­ не ли­ше доб­рим по­бу­том, але й свобідним гро­мадським ла­дом. Своїм приміром во­на освіжу­ва­ла і під­держувала всю до­око­лич­ну вер­хо­ви­ну, а особ­ли­во ті се­ла, в яких уже бу­ли княжі бо­яри і в яких по­ча­лась уже руй­нуюча бо­ротьба між давнім гро­мадст­вом а но­вим панст­вом. Га­ря­че сло­во і ве­ли­ка по­ва­га За­ха­ра Бер­ку­та причи­нювалися не­ма­ло до то­го, що, по­ки більша часть гро­мад дер­жа­ла­ся до­б­ре в тій бо­ротьбі, бо­яри не мог­ли так швид­ко роз­ши­рю­ва­ти своєї власті, як їм сього ба­жа­ло­ся, і мусил­и жи­ти в добрій зла­годі з гро­ма­да­ми, підля­га­ючи в ча­сах су­по­кою їх коп­ним су­дам і засіда­ючи в них по­руч з інши­ми стар­ця­ми, як рівні з рівни­ми. Але та­кий стан був бо­ярам ду­же не­ми­лий; во­ни жда­ли воєнно­го ча­су, як не зна­ти яко­го праз­ни­ка, бо тоді всміха­лась їм надія - відра­зу за­хо­пи­ти всю власть у свої ру­ки, а при тій на­годі роз­би­ти до крих­ти не­на­висні гро­мадські по­рядки, так, аби раз за­хоп­ле­на власть уже не пот­ре­бу­ва­ла ви­хо­ди­ти з їх рук. Але ча­су воєнно­го не бу­ло. Во­ло­дар Чер­воної Русі, князь Да­ни­ло Ро­ма­но­вич, хоч і який був ласка­вий для бо­яр - не то що йо­го батько,- але до­по­мог­ти їм ба­гато не міг, зай­ня­тий то ста­ран­ня­ми о ко­ролівську коро­н­у, то спо­ра­ми князів, що дер­лись за ве­ли­кок­ня­жий київ­сь­кий прес­тол, а най­мен­ше за­без­пе­чу­ван­ням сво­го краю про­тив но­во­го, досі не чу­ва­но­го во­ро­га, мон­голів, що пе­ред де­сятьма ро­ка­ми, мов страш­на гро­мо­ва хма­ра, по­яви­ли­ся бу­ли на східних гра­ни­цях Русі, в над­донських сте­пах, і по­би­ли зібра­них руських князів у страшній і ду­же кро­вавій битві над рікою Кал­кою. Але з-над Кал­ки наг­ло, не­мов на­по­ло­шені хо­робрістю ру­сичів, во­ни вер­ну­ли на­зад, і ось уже де­ся­тий рік ми­нав, а про них не бу­ло нічо­го чу­ти. Тільки глу­ха три­во­га хо­ди­ла по на­роді, мов га­ря­ча вітро­ва хви­ля хо­дить по дозріва­ючім житі і ніхто не знав, чи хви­ля уля­жеться, чи мо­же, на­же­не з со­бою грізну гра­дову ту­чу. А най­мен­ше зна­ли се й надіялись сього князі та бо­яри. Во­ни спокійно по пог­ромі над Кал­кою прий­ня­ли­ся за свою дав­ню ро­бо­ту - спо­ри за насліддя прес­толів і під­копування сво­бідних та са­мо­уп­рав­них гро­мадських порядк­ів. Не­ро­зумні! Во­ни підри­ва­ли ду­ба, кот­рий го­ду­вав їх своїми жо­лудьми! Ко­ли б бу­ли свою власть і свою си­лу по­вер­ну­ли на скріплю­ван­ня, а не на підко­пу­ван­ня тих по­рядків по гро­ма­дах і жи­вих зв язків між гро­ма­да­ми, то на­ша Русь, пев­но, не бу­ла б упа­ла під стріла­ми та то­по­ра­ми мон­голів, але бу­ла б ос­то­яла­ся про­ти них, як гли­бо­ко вкоріне­ний дуб-ве­ле­тень ос­тоюється про­ти осінньої бурі!

Щаслива бу­ла Ту­хольщи­на, бо досі якось об­ми­на­ли її не­ситі очі князів і бо­яр. Чи то для то­го, що ле­жа­ла так віддалік від світу, між го­рами та ска­ла­ми, чи, мо­же, для то­го, що над­то ве­ли­ко­го ба­гатства в ній не бу­ло. До­сить то­го, що бо­яри якось не ма­ли охо­ти затісу­ва­ти­ся в той за­ку­ток. Але і се щас­тя не бу­ло вічне. На­раз од­ної гар­ної дни­ни заїхав у ту­хольські го­ри бо­ярин Ту­гар Вовк і, не ка­жу­чи ніко­му ані сло­ва, по­чав на горбі над Опо­ром, віддалік від Тухлі, але на ту­хольськім грунті, бу­ду­ва­ти собі дім. Ту­хольці з за­чу­ду­ван­ня зра­зу мов­ча­ли не спи­ня­ли но­во­го гос­тя, далі по­ча­ли до­пи­ту­ва­ти­ся йо­го, хто він, відки і за чим при­хо­дить сю­ди?

- Я бо­ярин кня­зя Да­ни­ла,- гор­до відповів їм Ту­гар Во­вк.- За мої зас­лу­ги князь над­го­ро­див ме­не зем­ля­ми й ліса­ми в Ту­хольщині.

- Але ж се землі й ліси гро­мадські! - відповіда­ли йо­му ту­хольці.

- Се ме­не нічо­го не об­хо­дить,- відка­зу­вав бо­ярин,- ідіть і в кня­зя до­по­ми­най­те­ся. Я маю йо­го гра­мо­ту і більше нічо­го зна­ти не хо­чу!

Тухольці ки­ва­ли го­ло­ва­ми на такі бо­ярські сло­ва і не ка­зали нічо­го. А бо­ярин тим ча­сом по­чи­нав собі все згор­да, все пох­ва­ляв­ся кня­жою лас­кою та кня­жою во­лею, хоч зре­ш­тою на­разі й не стісняв ні в чім ту­хольців і не мішав­ся в їх гро­мадські діла. Ту­хольці, а особ­ли­во мо­лодші, зра­зу чи то з ціка­вості, чи з зви­чай­ної гос­тин­ності, час­тенько схо­ди­ли­ся з бо­яри­ном і ро­би­ли йо­му де­які прис­лу­ги,- аж на­раз, мов со­ки­рою втяв, пе­рес­та­ли хо­ди­ти і, оче­вид­но, зо­всім уни­ка­ли йо­го. Се зра­зу зди­ву­ва­ло, а далі й розсерд­ило бо­яри­на, і він по­чав те­пер чи­ни­ти ту­хольцям усякі па­кості. Дім йо­го сто­яв як­раз над ту­хольською до­ро­гою, і він, іду­чи за приміром інших бо­яр, пос­та­вив на до­розі ве­ли­чез­ну ро­гач­ку і ждав від проїжджих для се­бе ми­та. Та ту­хольці бу­ли ту­гий на­род. Во­ни по­чу­ли відра­зу, що тут по­чи­нається рішу­ча бо­ротьба, і пос­та­но­ви­ли, за ра­дою За­хара Беркута сто­яти твер­до і невідступ­но при своїх пра­вах до край­ньої край­ності. Зараз тиж­день по вис­тав­лен­ню ро­гач­ки вис­ла­ла ту­хольська ра­да гро­мадська своїх відпо­руч­ників до Ту­га­ра Вов­ка. Відпо­руч­ни­ки зав­да­ли йо­му ко­рот­ке і рішу­че пи­тан­ня:

- Що ро­биш, бо­яри­не? За що спи­раєш до­ро­гу?

- Так мені хо­четься! - відповів гор­до бо­ярин.- Ко­ли вам крив­да, то йдіть жа­луй­тесь на ме­не до кня­зя.

- Але ж се до­ро­га не кня­жа, а гро­мадська.

- Се ме­не нічо­го не об­хо­дить!

З тим відпо­руч­ни­ки й відда­ли­ли­ся, але за­раз по їх від­ході прий­шла з Тухлі ціла ва­та­га сільської мо­ло­дежі з со­кирами і ти­хе­сенько по­ру­ба­ла ро­гач­ку на дрібні кусні, на­клала з неї

1 ... 13 14 15 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захар Беркут, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Захар Беркут, Франко І. Я."