Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

Бувало, зарано

Приходив я в гості або надто пізно;

Тут — випили пиво, там — ще й не варили,

Немилий, на кого не ждали.

Тракт видно погано. Власне, це просто поросла травою стежка, але принаймні я знаю, що не загину в непрохідній гущавині. Іду весь час на схід, уздовж берега, тож усе одно потраплю до людей. За деякий час починають траплятися вогнища.

Круглі чорні плями вугілля й попелу. Старі, але вздовж цього струмка все ж час від часу розбивали табори. Вогонь розводили майже біля стежки, немов подорожні боялися заглиблюватися в ліс. Привали були поспішними. Я знаходжу срібний оздоблений келих, кований ріг для пиття, кілька кістяних ґудзиків, маленький топірець, встромлений в стовбур поваленого дерева.

Два рази натикаюся на непоховані розірвані тіла. Вперше — на висхлий, мінімум піврічний труп, на якому вціліли залишки одягу й грубого обладунку. Віддалік лежить зіпсований дерев’яний щит і заіржавілий меч з багатокутним конусоподібним руків’ям і таким самим масивним навершям. Меч із Узбережжя поганої роботи. Трохи далі — фрагменти старого, вибіленого скелета в руслі струмка.

Обоє обезглавлені.

Жоден із них не належить тому, хто народився на Землі.

Я роззираюся, але бачу лише тисячі старих стовбурів, що тягнуться в нескінченність, мов ясенева колонада.

Плащ мій твердне й важчає — мабуть, справді вже не пропускає воду, але це не має особливого значення. Я міг лишитися сухим тільки в тих місцях, де мене вкривають складені нахлистом пластини обладунку, але там я спітнів і мені все свербить.

Пополудні я відчуваю запах диму. Десь горять багаття. Через якийсь час чую гавкіт собак і ревіння худоби. Принаймні я це так називаю. Коли бачу дерево, називаю його «ясінь». Або «сосна». Або «пінія». Це краще, ніж «мідґаардська вельвічья» або «драґомерія». Чую хрипке гукання, яке завершується пронизливим скигленням, що нагадує сміх гієни, і думаю: «Собака гавкає». Але, мабуть, то не гавкіт і навіть не собачий — звуки видає істота, функціонально найбільше схожа на сумчастого тигра.

Послизаюся на мокрому камінні й коренях, проклинаючи свій мотлох. Охоче жбурнув би все це десь у кущі, але то дурня. Кожна з цих речей може колись урятувати мені життя.

Садиба стоїть на пагорбі, перед нею видно закрут річки, в яку впадає мій струмок. Прогалина вирубана, вся вкрита пнями. З місця, де я стою, видно частокіл, що вінчає вал, наїжачений загостреними палями. Над ними — запалі дахи, вкриті замшілим ґонтом. Навколо валу де-не-де стоять низькі, темні дерев’яні хати без вікон; виглядають так, наче привалені важкими стріхами.

Я бачу людей. Вони вибігають з лісу і наввипередки мчать до форту.

Крик.

За кільканадцять метрів від мене, по кісточки в струмку, стоїть дівчина з мокрою білою ганчіркою в руках. Бліде, перелякане обличчя, широко розплющені, сповнені чорнотою очі. Пасмо мокрого, темно-фіолетового волосся прилипло до її лиця. Довга, блакитна сукня теж мокра й обліплює тіло. Вона стоїть так секунду, перелякано верещить, а потім у паніці кидається вгору, виблискуючи босими п’ятами. На березі залишається лише дерев’яне відро, повне м’ятих ганчірок.

У форті вже замикають ворота, хтось жене всередину двох кудлатих корів із розлогими рогами, масивних як буйволи. Вони перелякано ревуть. Крики, гавкіт псів. Усе це увінчує протяжний голос якоїсь труби, що звучить, ніби ревіння мамонта.

Але ж тут раді гостям.

Але тут мешкають добрі люди. Біля стежки стоїть крива дерев’яна повітка. Збита з балок, накритих дахом. Має тільки три стіни, а перед входом можна помітити кам’яне коло й купку вологого вугілля. Неподалік зведено напівкруглу кам’яну стіну, щоб відбивати тепло всередину, є також в’язанка дров, дбайливо прикрита від дощу шаром гілля. У центрі — стіл, збитий з половинок балок, і дві лавки. Що ще потрібно?

Тут не варто підходити зненацька до будинків і стукати у ворота. Слід сісти і почекати, коли до тебе вийдуть. А якщо не вийдуть — є де переночувати, розпалити багаття, є дах над головою. Відпочинь, поїж, поспи і йди собі геть. Це справді дуже милий звичай.

Спершу я скидаю кляте сідло на лаву і знімаю мокре спорядження.

Відрубану лапу тварюки я залишаю на подвір’ї. Нехай мокне.

Це буде мій вступний внесок, щось на кшталт «я звільнив вас від потвори». Може, дізнаюся, що це взагалі таке було.

Розпалюю багаття під навісом. Роздмухування жару, підкладання маленьких голок і трісок, оберігання хирлявих язичків полум’я від вітру — це потребує бенедиктинського терпіння.

Хвилин за двадцять у мене гуде вогонь, який не боїться хляпавки. Схрестивши ноги, сиджу на столі, курю люльку з моїм безцінним тютюном «Вірджинія» і мрію про чай. Шкода. Чаю мені не дали. Тільки зараз до мене доходить, скільки корисних речей могло вціліти на станції. Хоча б чай. Вони ж точно не випили всього чаю, а я все спалив.

Садиба на пагорбі здається порожньою, темною, похмурою і тихою. Я відчуваю, що за мною пильно стежать, але так насправді радію, що вони вирішили мене ігнорувати.

Перевдягаю білизну й витягаю з торби сухі штани. Знаходжу куртку з каптуром і проводжу ревізію запасів.

У мене є кубики бульйону, загорнуті в якийсь змащений жиром шкіряний мішечок. Є трохи карпатських копчених сирів, сушена ковбаса, м’ясо в смужках, сухарі, загорнуті в пергамент. Скляна баночка з медом, закрита широкою кришкою. Трохи пресованих сухих фруктів із горіхами, кілька батончиків халви, але без упаковки — вони загорнуті