Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Десь опівдні вони зупинились у зеленому дубовому гайку; тут і паша була хороша для коней, і вода близько — можна було перепочити. Всі позіскакували з коней і, полягавши в затінку, почали підживлятись, хто чим мав. Самбор дістав білого коржа, якого дала йому на дорогу Яга, подивився на нього і сховав назад у торбу — волів бути голодним, ніж їсти його… Це ж був домашній корж!

Раптом Самборові почувся звідкись дивний голос.

Нікого не було видно, але до його вух долітав протяжний спів, що наближався. Хтось тихо й приглушено, тремтячим голосом, наспівував собі, вторуючи на струнах. Слів ще не можна було вловити, доносилась лише мелодія, жалібна, похмура і сумна. Всі з цікавістю звернули погляди до річки, звідки, як здавалось, линула ця пісня.

Внизу, піщаним берегом, ішов у супроводі малого поводиря сліпий старець. Ступав він повільно; поперед себе тримав гуслі й перебирав тремтячою рукою струни. Смерд прочумався і, побачивши його, гукнув:

— Гей, старий, а йди-но сюди!

Сліпець зупинився, підвів повільно голову й білі, з кривавими повіками, очі.

— Йди-но сюди, старий, сядь і відпочинь, — повторив смерд, — коржем поділимося з тобою і пісень послухаємо.

Старий ще перебирав пальцями струни, але вже не співав. Зупинився, подумав трохи, потім ціпком показав хлопцеві на пагорб, і вони рушили.

— Куди йдеш, старче? — запитав смерд.

— Хіба я знаю? Ходжу з піснями по світу… — відповів сліпець, — від хати до хати.

Говорячи це, він почав обмацувати києм місце, на якому стояв, і обережно опустився на землю. Поклав на колінах гуслі й замислився. Помовчавши трохи, він тихо, якось невиразно, почав співати, ніби все життя його полягало в пісні, вона сповнювала йому груди і була для нього повітрям, без якого не прожити людині.

Всі замовкли. Один із пахолків дістав з торби коржа і поклав у руку старому, а той поволі підніс його до рота і почав їсти. Хлопчик, який водив його, пішов з горшком до річки по воду.

Самбор підсів до сліпця.

— Старий Словане, — сказав він, — ідіть на ніч до Вішового двору… Там з радістю вас пригостять.

— На ніч? До Вішового двору? Не з моїми ногами гуди добиратись, — відповів сліпий, — ноги в мене немічні та ще й збиті. Я надто поволі дибаю… Повзу, мов той слимак… Як пройду трохи, то й відпочити хочеться. А до старого Віша далеко… ох, далеко…

— Але ж ви туди зайдете, — мовив Самбор. — І коли станете біля воріт, вітайте їх від імені того, хто сьогодні розпрощався з ними.

— Ви з Вішового двору? — спитав старий. — А хто тут ще з вами? Я чую: навколо багато людей. Хоча й очі не бачать…

Раптом докинув слово і смерд:

— Це все люди князя… Еге ж! Ми до городища їдемо, до вежі. І цей з нами. А ви були в городищі?

— Колись… Колись! — сказав старий. — А тепер нема потреби туди заходити… Там мечі співають і залізо грає… Не до пісень їм.

Він зітхнув.

— А навіщо князеві пісня? — вигукнув смерд. — Це бабська річ.

— А війна… війна, — сказав Слован ніби сам до себе, — а війна — це для диких звірів. Поки чужий дух не повіяв на полян, батьки орали землю, співали собі і мирно славили богів. І їм не потрібна була зброя, хіба що на звіра…

Смерд засміявся.

— Е-е, — сказав він, — не ті тепер часи!

Не ті святі часи, що були колись, — вів далі сліпий співець, — не ті часи, коли у нас було більше гуслів, ніж заліза, і люди більш співали, ніж плакали. А сьогодні сліпий гусляр співає сам, бо нікому його слухати. Хай запам'ятовують ліси, як жили ті, що сплять тепер у кам'яних могилах. А як помруть старі люди, піде з ними в землю й пісня, і сини не знатимуть про справи батьків; замовкнуть могили. Старий світ кане у безвість…

Він так повільно говорив, а слова так непомітно переходили в пісню, що й не зоглядівся, як почав співати. Руки, відклавши хліб, забігали по струнах, а струни стали скаржитись і плакати.

— Я, мабуть, вже останній пісняр, — сказав Слован, — мене осліпили ще замолоду, щоб душа моя дивилася в інший світ. Я всі землі обійшов, але нічого вже не бачив. Від бурхливого Дунаю до Білого моря, від Хорватських гір аж до лісів над Лабою. Мене несли ноги, а не очі, — по бездоріжжю, туди, куди доля вела, де збирались люди. Я сідав на землю, вони ставали навколо мене, жінки плескали в долоні, старі плакали за батьками. Я йшов від урочища до урочища, від могили до могили, від джерела до джерела… аж ген туди, де кінчається людська мова.

Він замовк. Смерд напівслухав, напівдрімав. Коли запала мовчанка, промовив:

— Співай, старче, далі!

— Про що вам співати? — пробурмотів, ніби питаючи сам себе, Слован. — Вам треба іншої пісні, давньої ви не розумієте. Про що ж співати? Про прабатьків з-над Лаби і Дніпра? Ви їх не знаєте. Про білих і чорних богів, про Вішну і Самовіла?

Голосу нього притих, голова затряслась…

— Колись було інакше. Співця вітали юрми, діди вели його під святий дуб, до святого джерела, у вічове городище, на могильний жальник. Старі й молоді ставали в коло і слухали… Мед і пиво стояло перед сліпим, вінок йому прикрашав скроні. В городищі князь підставляв застелену лаву, — садовив на почесному місці; а тепер ми пастухам на вигоні співаємо… про голод і холод.

— Співай, старий, співай! — наполягав смерд.

— Співай! — повторили за ним і інші.

Слован ударив у струни…

Співець закінчив пісню, і запало мовчання.

— Ще якусь утни! — вигукнув смерд. — Не відмов нам, старий.

Сліпець знову вдарив по струнах.

— Ця пісня з Хорватських гір, — сказав він, — довга, але молодша віком, може, вона вам більше сподобається?

І залунала нова, жвавіша й пломінкіша мелодія, швидше вимовлялися слова, і страшно виблискували білі очі в старого…

Коли старий заспівав про Рітгара, Генго, котрий сидів недалечко, почав так чмихати й сопіти, що сліпий почув його. І як тільки закінчив співати пісню, він спробував, спираючись на костур, підвестися з землі. Допомогли йому Самбор і пахолки.

— Що з тобою, старий?.. — запитав смерд.

— Чужого почув я, — промовив тремтячим голосом Слован, — перед чужим співав… Ніби мед лив у калюжу.

Він стривожився, насупив брови і, бурмочучи щось,