Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Квінн скам’янів. Хай би що він зараз зробив, це буде помилка. Хай би що він обрав — а обирати треба — це буде випадковість, покора обставинам. Непевність переслідуватиме його до кінця. У ту мить два Стіллмани знову рушили, перший направо, другий наліво. Квіннові хотілося розірватися навпіл, як амебі, й кинутися на два боки одночасно. «Давай, роби щось, — сказав він собі, — негайно, йолопе».
Він рушив наліво, услід за другим Стіллманом, хоча не мав на те вагомих причин. Пройшов кроків дев’ять-десять, спинився. Щось йому підказувало, що він про свої дії ще пожалкує. Його вела злість і бажання помститися другому Стіллманові за те, що сплутав йому карти. Він розвернувся й побачив, що перший Стіллман плентається у протилежний бік. Ясно ж, що це — той, хто йому потрібен. Оця от обшарпана істота, зламана, відірвана від світу навколо — ясно ж, що це і є Стіллман-безумець. Квінн глибоко вдихнув, видихнув так, що груди затрепетали, і вдихнув знову. Ні в чому не можна бути певним: ані зараз, ані взагалі ніколи. Він рушив за першим Стіллманом, сповільнившись і достосувавши крок до ритму старого, і довів його до метро.
Була майже сьома, натовп уже порідшав. Стіллман рухався, мов у тумані, але, здається, знав, куди прямує. Професор рушив просто до ескалатора, купив квиток у кіоску внизу і почав терпляче чекати на платформі на шатл до Таймс-Сквер. Раніше Квінн боявся, що його помітять, але страх почав розвіюватися. Він ще не бачив особи, яка настільки глибоко поринула б у свої думки. Навіть якби він став просто перед Стіллманом, той навряд чи його зауважив би.
Вони доїхали до Вест-Сайду шатлом, пройшли вогкими коридорами станції на 42-й вулиці і спустилися сходами до швидкісних міських електричок. Хвилин за сім-вісім вони сіли на експрес до Бродвею, промчали дві довгі зупинки на північ і зійшли на 96-й вулиці. Повільно здолавши останні сходинки, на яких Стіллманові кілька разів довелося ставити валізу й переводити подих, вони вийшли на розі й поринули у бузковий вечір. Стіллман рухався рішуче. Більше не спиняючись перепочити, він рушив по Бродвею східним боком вулиці. Кілька хвилин Квінн перебував у нераціональній певності, що Стіллман прямує до його дому на 107-й. Та перш ніж ця химерна думка перейшла у паніку, Стіллман спинився на розі 99-ї, дочекався, коли сигнал світлофора з червоного зміниться на зелений, і перейшов на протилежний бік Бродвею. Десь на середині кварталу знаходився такий собі готель «Гармонія», розсадник бліх для голоти й бідноти. Квінн не раз проходив повз нього і добре знав, що навколо завжди ошиваються пияки й волоцюги. Він здивувався, коли Стіллман відкрив двері і зайшов у фоє. Він чомусь думав, що старий знайде собі комфортабельніше житло. Квінн прикипів до скляних дверей, спостерігаючи, як професор підходить до рецепції, щось записує у книзі гостей — безсумнівно, своє ім’я — бере валізу і зникає у ліфті. Він зрозумів, що саме тут Стіллман вирішив зупинитися.
Квінн прочекав надворі ще дві години, крокуючи вздовж кварталу, в надії, що Стіллман вийде повечеряти в якійсь із місцевих кав’ярень. Але старий не з’являвся, і Квінн нарешті вирішив, що той, мабуть, ліг спати. Він подзвонив Вірджинії Стіллман із телефона-автомата на розі, вичерпно відзвітувався й рушив додому, на 107-му вулицю.
8
Наступного ранку — і ще багато ранків після того — Квінн вмощувався на лавочці посеред роздільного острівця на розі Бродвею і 99-ї. Приходив рано, не пізніше сьомої, і займав позицію з кавою у картонній чашці та булкою з маслом. Розгорнувши на колінах газету, він не зводив погляду зі скляних дверей готелю. Стіллман зазвичай виходив перед восьмою, начепивши довге коричневе пальто. В руках у нього була велика старосвітська тканинна сумка. За два тижні він ні разу не відхилявся від свого ритуалу. Старий блукав вулицями дільниці, просувався повільно, часом по міліметру, спинявся, рушав ізнову, спинявся ще раз, мовби кожен крок потрібно було зважити й відміряти, перш ніж він займе місце серед загальної суми кроків. Квіннові тяжко було так рухатися. Він звик ходити швидко, і всі ці паузи, зупинки й човгання стомлювали, бо порушували природний ритм тіла. Він був як заєць у гонитві за черепахою, тож мусив раз у раз собі нагадувати сповільнюватися.
Для Квінна лишалося загадкою, чим же Стіллман займався під час цих прогулянок. Він, звісно, бачив усе на власні очі й сумлінно записував у червоний записник. Але значення Стіллманових вчинків лишалося нез’ясованим. Стіллман, здається, не мав конкретної мети й навіть не розумів, де він. Та все ж, мовби дотримуючись продуманого плану, він не виходив за межі чітко окресленої дільниці, на півночі обмеженої 110-ю вулицею, на півдні — 72-ю, на заході — Ріверсайд-парком, а на сході — Амстердам-авеню. Хай би якими плутаними були його маршрути, щодня нові, цих кордонів Стіллман не перетинав. Така точність збивала Квінна з пантелику, адже поза тим здавалося, що плану у старого нема.
Під час своїх прогулянок Стіллман не підводив погляду. Його очі були прикуті до тротуару, ніби він щось шукав. І справді, час від часу він нахилявся, піднімав щось і уважно розглядав, вертячи в руках. Квінну він нагадував археолога, який роздивляється черепок з якихось прадавніх руїн. Інколи, порозглядавши свою знахідку, Стіллман кидав її назад на асфальт. Але частіше відкривав сумку й обережно клав предмет туди. А тоді тягнувся до кишені пальта, виймав червоний записник — такий, як у Квінна, тільки менший — і хвилину-дві щось дуже зосереджено писав. Здійснивши цю операцію, він знову клав записник у кишеню, брав сумку й рушав далі.
Наскільки Квінн міг судити, предмети, які збирав Стіллман, цінності не мали. Йому вони видавалися мотлохом, сміттям, випадковим шматтям. Із плином днів Квінн побачив у нього складану парасолю без тканини, відірвану голову ґумового пупса, чорну рукавичку, патрон з-під розбитої лампочки, кілька аркушів друкованих матеріалів (розмоклі журнали, рвані газети), пошматовану фотографію, деталі невідомих механізмів та інші уламки, які він навіть розпіз- нати не годен. Квінна інтригувало, що Стіллман ставиться до свого збирацтва серйозно. Йому нічого не лишалося, крім як описувати побачене у червоному записнику, хай би яким безглуздям це видавалося. Водночас його тішило, що у Стіллмана також червоний записник,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нью-йоркська трилогія, Пол Остер», після закриття браузера.