Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Близький контакт із чимось незвичайним частіше викликає острах, ніж надихає, тож у мене зовсім не викликала піднесення думка про те, що просто на цьому відтинку дороги після безмісячної ночі, ночі жаху і смерті, з’являлися страшні сліди і смердючий зелений слиз. Я з подивом зауважив, що ніде не видно собак Ейкелі. Невже після мирної угоди з тими істотами він усіх їх продав? Хоч як я намагався, але не міг переконати себе у безпечності й надійності їхньої угоди, про що Ейкелі так наполегливо писав у своєму останньому, дивно не схожому на попередні, листі. Зрештою, він був людиною прямодушною, не обтяженою великим життєвим досвідом. Чи не було якихось глибинних і лиховісних підводних течій під поверхнею цієї спілки?

У полоні своїх думок, я кинув погляд на дорожню куряву, що була свідком таких лячних подій. Кілька останніх днів були сухими, тож поверхню дороги помережили найрізноманітніші сліди, попри те, що гості до цих місць навідувались нечасто. Охоплений якоюсь незрозумілою цікавістю, я почав відновлювати у пам’яті враження від листів, намагаючись зіставити страхітливі образи з реальними місцями та подіями. Було щось загрозливе і неприємне у потойбічній тиші, в притлумленому, ледве чутному плюскоті далеких струмків, у зелених вершинах і чорних лісах, що заступали обрій і тиснули на нього зусібіч.

І раптом у моїй свідомості виник образ, порівняно з яким усі ці непевні загрози і спалахи уяви стали геть несуттєвими. Я вже казав, що роздивлявся чудернацьке мереживо відбитків на дорозі просто з цікавості, однак за мить мене охопив несподіваний, непідробний, паралізуючий жах. Адже хоча сліди були переважно заплутані і накладались один на одного так, що не привертали уваги випадкового спостерігача, мій неспокійний погляд виокремив певні деталі поблизу того місця, де стежина до будинку вливалася в дорогу, якою ми приїхали; без найменших сумнівів і без надії я усвідомив страшне значення цих деталей. Не марно ж я, врешті-решт, стільки годин вивчав отримані від Ейкелі світлини з відбитками кігтів. Надто добре я запам’ятав ці клешні і незрозуміле спрямування сліду, якого не зустрінеш у жодної земної істоти. Не було найменшого шансу на рятівну помилку. Поза сумнівом, перед моїми очима були залишені кілька годин тому принаймні три сліди, що по-блюзнірському виділялися серед дивного плетива відбитків, які помережили стежку до будинку Ейкелі. То були нелюдські сліди живих грибів з планети Юґґот.

Я ледве стримався, щоб не закричати. Зрештою, чого іще я мав чекати, якщо серйозно сприймав написане Ейкелі? А він писав, що уклав мир з цими створіннями. Тож хіба дивно, що деякі з них його навідували? Однак жах, що охопив мене, виявився сильнішим за розсудливість. Хіба може будь-яка людина лишатися спокійною, вперше натрапивши на сліди кігтів живої істоти з глибин космосу? І тут я побачив Нойєса, що уже вийшов із дому і наближався до мене швидкими кроками. Я мушу, подумалося мені, опанувати себе, позаяк є вірогідність того, що приятель Ейкелі не знає, наскільки глибоко той осягнув заборонені знання.

Ейкелі, як похапцем повідомив мені Нойєс, радий бачити мене і готовий прийняти попри те, що раптовий напад ядухи не дасть йому змоги належно виконувати роль господаря ще день-два. Ці напади значною мірою впливають на нього, бо завжди супроводжуються лихоманкою і загальною слабкістю. Поки вони тривають, він почувається геть безпорадним — мусить говорити пошепки, а ще робиться немічним і незграбним. У нього також напухали ноги та щиколотки, тож він змушений був їх бинтувати, як хворий на подагру дід. Сьогодні він не в найкращій формі, тож мені доведеться самому подбати про себе і задовольняти свої потреби. Втім, він охоче побалакає зі мною. Ейкелі чекає у кабінеті — ліворуч від передпокою, в кімнаті із зачиненими віконницями. Нездужаючи, він уникає сонячного світла, бо його очі стають занадто чутливими.

Коли Нойєс попрощався зі мною і поїхав кудись на північ, я повільно попрямував до будинку. Двері лишилися напівпрочиненими, але перше ніж увійти до будинку, я допитливо глянув на нього, намагаючись зрозуміти, що мене так вразило. Комори та повітки мали доволі звичайний вигляд, а старенький «форд» Ейкелі я помітив у просторому відкритому гаражі. І тут мені відкрився секрет того, чому все здавалося дивним — це враження навіювала цілковита тиша. Зазвичай на фермі бодай час від часу можна щось почути, хоча б якусь живність, але тут не було жодних ознак життя. А як же кури і свині? Як же корови, яких у Ейкелі, судячи з його слів, було кілька? Можна припустити, що вони на пасовищі, собак могли продати, але ж не чути було навіть квоктання і рохкання!

Я не став більше затримуватися, рішуче прочинив двері, увійшов і зачинив їх за собою, що потребувало певної сили волі. Опинившись у приміщенні, я одразу ж відчув непереборне бажання втекти. Не те щоб приміщення виглядало відразливим; навпаки, я подумав, що, оздоблене у пізньому колоніальному стилі, воно мало довершений і вишуканий вигляд і приємно вражало, — у господаря був гарний смак. Бажання тікати викликало щось невловиме і непевне. Імовірно, якийсь дивний запах, хоча для мене був звичним легкий запах цвілі, притаманний навіть найгарнішим старовинним фермерським будинкам.

VII

Я відкинув тривожні вагання і, пригадавши настанови Нойєса, смикнув за мідну ручку білих фільончастих дверей зліва. Як мене і попереджали, було темно; увійшовши, я відчув той самий незвичайний запах, тут він був сильнішим. Окрім цього, у повітрі відчувалася слабка, майже невловима вібрація. На якусь мить зачинені віконниці зробили мене майже сліпим, аж тут винувате кахикання чи то шепіт привернули мою увагу до крісла в дальньому, темнішому кутку кімнати. Серед густого мороку проглядалися білі обриси рук і обличчя; наступної миті я перетнув кімнату, аби привітатися з людиною, що намагалася заговорити. Хоч як темно було в кімнаті, я упізнав господаря, бо неодноразово дуже уважно вивчав його світлину, і зараз не мав сумніву, що бачу саме його суворе, обвітрене обличчя з охайно підстриженою сивою борідкою.

Та, придивившись уважніше, я відчув, що радість від зустрічі заступають сум і тривога: поза сумнівом — переді мною було обличчя дуже хворої людини. Мені здалося, що якась небезпечніша за ядуху недуга чаїться за цим напруженим скам’янілим обличчям і незмигними скляними очима; тільки тепер я зрозумів, як тяжко позначилося на ньому все пережите. Хіба цього не вистачить, аби зламати будь-кого, і хіба навіть хтось молодший та міцніший зміг би витримати зустріч із забороненим? Мої побоювання справдилися: несподівана полегкість прийшла до нього запізно, а тому не врятувала від повного занепаду здоров’я. Було прикро бачити, як його слабкі, кволі руки безсило лежали на колінах. На ньому був просторий халат, а голову і шию прикривав яскраво-жовтий чи то шарф, чи то каптур.

Тут я помітив, що він намагається заговорити до мене — тим самим сухим шепотом, яким раніше привітався. Спершу мені було важко розбирати слова, бо сірі вуса приховували рухи губ, і щось у звучанні голосу мене дуже стривожило; та невдовзі я зосередився і зміг