Читати книгу - "Небажана для владного боса, Адалін Черно"

Відмовитися я не можу, тому доводиться переступити через свою гордість і піти до віп-номера, взявши із собою все необхідне. Перед дверима завмираю. Чому щоразу, коли я опиняюся тут, виникає відчуття, наче в прірву стрибнути збираюся?

Певне, тому що так воно і є. Після пропозиції цього зарозумілого багатія невідомо, чого ще чекати від нього. Налаштовую себе, що це всього лише робота. Зайти, вдати, що нічого не було, жодних розмов і непристойних пропозицій, прибрати, і піти геть.

— Добрий день, — кажу, привітно усміхаючись, щойно заходжу до номера. — Мені сказали, у вас прибрати потрібно, — зачиняю двері й роблю крок уперед, окидаючи приміщення поглядом. Бруду поки що не помічаю. Можливо, в іншій кімнаті?

— Привіт, — повертаю до чоловіка увагу, здивувавшись його ласкавому тону. Гарний настрій сьогодні? І білозуба усмішка, яка притягує погляд. — Так, потрібно… прибрати, — з дивною паузою каже він.

— Що саме?

— Емм… підійди. 

Мене трохи насторожує його поведінка. Але я підходжу, чекаючи, що, можливо, біля столу, за яким він сидить бруд.

— Ближче, — наказує м’яко, коли я зупиняюся за два кроки. Роблю ще один крок. — І ще ближче.

Куди вже ближче? Хіба що йому на коліна…

— То що прибрати треба? — перепитую, червоніючи під його уважним поглядом, від його дивної усмішки й блиску в очах, які повільно досліджують кожен сантиметр мого тіла, змушуючи почуватися оголеною.

— Сядь, — тягнеться до стільця поруч, мало не торкнувшись при цьому моєї ноги. Відсовує його для мене. — Так-так, я пам’ятаю, правила і таке інше, — каже на випередження, щойно я відкриваю рота. — Але ж ми нікому не скажемо, — і підморгує мені змовницьки, киваючи на стілець.

Не знаю, що саме змушує мене поступитися. Чи його спокійний тон, чи втома через недосип, чи стрес, який доводиться пережити щоразу, коли опиняюся в замкнутому приміщенні з п’яним чоловіком сам на сам, але я опускаюся на стілець і повертаюсь до Вадима, чекаючи, що він скаже. Адже не просто так покликав? Хоче щось сказати. Очевидно, що саме. Знову почне свої ганебні пропозиції висувати.

— Ми неправильно почали, — розрізає тишу за мить. 

Він підіймає кришку з тарелі, з-під якої вмить здіймається пара. Аромат свіжоприготовлених страв вдаряє в ніздрі, в голові паморочиться. І тільки тоді приходить розуміння, що я відучора нічого не їла. Приготувала, і все, на що залишилося сил — це впасти в ліжко. А вранці не було жодного бажання сунутися до компашки гостей напідпитку, хотілося швидше забратися звідти.

— Пообідаєш зі мною? — від цієї пропозиції, промовленої ласкавим голосом спокусника гучно ковтаю. Переводжу на чоловіка розгублений погляд. Здається, в мене на чолі зараз написано, наскільки я голодна і… жалюгідна. — Нічого такого, просто склади мені компанію, — додає він, руйнуючи мої слабкі ще не сформовані в слова аргументи проти.

— Але ж… на мене робота чекає, — видаю єдиний аргумент, який спадає на думку. — Прибрати щось треба, — і озираюся, в пошуках того самого бруду.

Нічого прибирати не треба, — раптом осяває мене. Це пастка. Він обманув мене і… і що? Обманув, щоб запросити на обід? Бо йому самому нудно? Може й справді чоловік почувається самотнім. Кому, як не мені, це зрозуміти?

— Зачекає, — усміхається він беззбройно. — Я надовго тебе не затримаю. Пообідаємо, і підеш. Нумо, — і підсовує до мене тарілку з ароматною їжею.

Я здаюся. З гучним зітханням беру столове приладдя, відчуваючи на собі пильний погляд чоловіка. І відчуваючи, що він явно задоволений тим, що я поступилася. На моє полегшення, поки я їм, він нічого не каже, теж береться за їжу, лише поглядає на мене, поки я намагаюся поводитися за столом стримано й культурно, а не накинутися на соковите м’ясо, як з голодного краю. Як не дивно, відчуття ситості приходить швидко. Думала, змету все, що на тарілці. Але, залишивши чи не половину, відсовую її від себе.

— Дякую, — кажу, не наважуючись поглянути на чоловіка. Почуваюся, наче безхатченко, щасливий тому, що Бог послав смачний ситий обід.

— І тобі дякую за компанію, — відповідає. Погляд мимоволі повертається до чоловіка, щоб переконатися, чи справді він усміхається. Зрозуміти б ще, чому. — Не лише чоловіки добріші, коли ситі. Жінок це теж стосується.

Кліпаю невтямки на його слова. З чого він взяв, що я добрішою стала? Або що була злою? Залишивши його коментар без відповіді, встаю з-за столу.

— Я тоді заберу це, — тягнуся до таці. Вадим, на відміну від мене, з’їв усе.

— Залиш, — зупиняє, торкнувшись моєї руки.

Завмираю. Тіло мов струмом пронизує. Його дотик приємний. Доглянуті руки приковують погляд. Мимоволі порівнюю з руками чоловіка — грубими, жорсткими, із завжди брудними нігтями, бридкими… І такими ж бридкими й грубими дотиками.

Поки я витріщаюсь на його руку на своїй, Вадим м’яко стискає мою долоню, а потім ковзає трохи вгору, розганяючи шкірою мурашки. Перш ніж я встигаю насторожитися або щось сказати, він прибирає руку. І я ловлю себе на тому, що відчуваю маленький, але відчутний укол розчарування. А ще непрохані фантазії безконтрольно лізуть у голову. Як би це було, відчути дотик цих рук на собі? На своїй талії, стегнах, грудях?..