Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

− Не бійся! І не пручайся. Якщо хочеш жити, − нарешті звучить наді мною різкий наказ і, як не дивно, я розумію кожне слово.

Тільки легше мені від нього точно не стає. Не боятися?! Серйозно? Коли мене напівживу і несвідому знайшов у лісі натовп незнайомих чолов’яг, а один ще й обмацує, одночасно з цим підсмажуючи мозок?

Немов накликаний моїми думками, стихлий потік вогняного жару повертається знову. І тепер не лише від долоні на лобі, а й від тієї, що на животі.

Там же мій малюк! Він його вбиває?

− Відпустіть! − Кричу, скажено вириваючись, віддираючи від себе руки, що завдають стільки болю. Загрібаю ногами землю, намагаючись відповзти, але все це дарма.

− Припини чинити опір! − гарчить незнайомець. – Це треба зробити! Чи залишити тебе помирати далі?

− Не вбивайте мою дитину! Благаю! – мене трясе від ридань, біль пульсує у всьому тілі. І у животі теж. − Будь ласка!!!

− Твоєму сину потрібна сила. Він уже забрав усе, що зміг, від тебе, відхопив моєї та помре, якщо не дати йому більше, – з досадою пояснює незнайомець. − Мені припинити?

Саме в цей момент він прибирає руку з мого обличчя, і я нарешті бачу свого ката. На мене дивляться примружені чорні очі величезного смаглявого чоловіка. Темна брова запитально вигинається.

– То мені припинити?