Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Тієї ночі Вільгельм погано спав. Боліла спина, він прокидався від нападів кашлю, вставав, пив воду, читав… Нарешті аж під ранок забувся у тривожному важкому сні, а потому прокинувся спітнілий і втомлений. За своїм звичаєм, довго пив каву вранці, знову читав, курив. Спершу вирішив, що сьогодні нікуди не піде. Та з наближенням обіду подумав, що мусить прогулятися. Серпневе сонце 1947 року пекло немилосердно, а того дня час від часу набігали хмари, які, замість прохолоди, приносили ще більшу задуху навислого над містом дощу, який ніяк не починав падати.

Вільгельм убрався і вирішив пообідати в місті. Він вийшов зі свого помешкання номер 32 на Фазанґасе, 49. Широка сходова клітка провадила у внутрішній дворик, де в тіні крислатого дерева панувала приємна прохолода. Вільгельм прикрив очі долонею і подивився на небо. Ні хмаринки. Він вийшов на вулицю, де незруйнованою залишилася тільки жменька кам’яниць. Вільгельм якусь мить постояв у роздумах, а тоді подався в напрямку до Південного вокзалу — до кнайпи, де він зазвичай обідав. Там працювала мила кельнерка, котра добре знала його звички і завжди стежила, щоби їжу подавали так, як любив Вільгельм: не надто гарячою. Він мав улюблений столик у внутрішньому дворику, під липою, і, якщо столик виявлявся зайнятим, Вільгельм сідав за сусідній, замовляв каву чи склянку вина й читав газету, поки столик звільнявся. Аж тоді він брав до рук меню. Кельнерка пильнувала, щоби скатертина на тому столику була чиста і накрохмалена. Вільгельм залишав за це щедрі чайові.

Він уже майже відчував на язиці апетитну хрумку скоринку скропленого цитриною шніцеля і подумки розважав, яке вино візьме сьогодні: червоне, як пасувало би до м’яса, чи біле, яке найліпше п’ється в таку спеку. Та несподівано Вільгельм почув за спиною чиєсь важке дихання, мимоволі озирнувся — і раптом йому потемніло в очах від різкого болю в зап’ястях.

Він не встиг порахувати скільки їх було: двоє чи, може, четверо; не встиг зрозуміти, хто вони були: солдати Червоної армії чи не солдати, а офіцери; він не встиг роздивитися погонів. Йому скрутили руки за спиною так, що ліве зап’ястя аж хруснуло, — напевно, там щось зламалося, — біль був дуже сильний, і відтоді це зап’ястя завжди болітиме йому на зміну погоди. Його вкинули на заднє сидіння машини без номерів і кудись повезли. Усе відбулося так швидко, що Вільгельм не встиг навіть озирнутись і побачити, як зникають за рогом масивні стегна фрау Лєберих, яка поспішала додому, щоби попередити про небезпеку Софію та допомогти їй сховатися й уникнути арешту. Вільгельм уже ніколи не побачить фрау Лєберих і не зможе подякувати їй за це.

Він знепритомнів, а коли прийшов до тями, то побачив, що лежить зв’язаний у вантажній машині зі закритим кузовом, яка везе його нерівною вибоїстою дорогою. Він так і не довідається, куди саме привезе його ця машина. А то буде в’язниця в Карлсбадені, неподалік від того місця, де двадцять два роки тому він востаннє лікував свої хворі легені.

Вільгельм не міг би сказати, скільки це тривало, бо все було схоже на один нескінченний день. Йому щодня ставили одні й ті самі безглузді питання, а його відповіді перекручували на ще більш безглузді зізнання. Ось уже кілька місяців поспіль він із дня на день змушений був підтверджувати, що так, його звати Вільгельм фон Габсбурґ, а це в перекладі мовою радянських спецслужб означало «винен». Провину цю слідчий формулював як «бажання стати президентом радянської України в 1918 році». Вільгельм не розумів, як це, бо ж у 1918 році Україна ще не була радянською, а інституту президента там немає і дотепер, до 1947-го. Проте слідчий не був схильний до політологічних, а більше надто — до історичних дискусій: він мав перелік звинувачень, і його завданням було вибити зізнання.

Через кілька місяців Вільгельм знов опинився в машині. Тепер його привезли на летовище, де посадили в літак. В ілюмінаторі він бачив спершу прямокутні, ніби накреслені під лінійку, ландшафти, далі краєвиди ставали все більш хаотичними, вузлуватими, дороги перепліталися з річками в химерному танці,◦— мабуть, він летів на схід. Як виявиться згодом, спершу — до Львова, де йому так і не вдалося стати королем, а згодом — до Києва, де йому так і не вийшло побувати раніше. Зрештою, не вийде й тепер, бо просто з летовища його повезуть до Лук’янівської тюрми, і то буде єдине, що він побачить у Києві…

Вільгельм пригадував, як почув вирок, який здався йому ще більш нереальним, аніж саме звинувачення: його засудили до двадцяти п’яти років таборів. Голос слідчого звучав звідкись іздалеку, ніби з глибокого колодязя, а обличчя було нечітке та розмите, як відображення в калюжі. Вільгельм слухав, а його власне тіло здавалося йому чужим, відсунутим кудись далеко, недосяжним, не здатним реагувати ні на що.

Неголене обличчя слідчого, лейтенанта з дивним прізвищем Колібаба, розпливалося перед утомленими очима Вільгельма, та він чомусь запам’ятав це прізвище, підписуючи протокол допиту. Він пригадував, що лейтенант мав брудні нігті й від нього вже зі самого ранку смерділо часником і самогоном. Коли Вільгельм повертався до камери, тіло його раптом знов озвалось і почало різко боліти. Він не міг спати, впадав у заціпеніння, а перед очима пливли картини з далекого минулого. А потому спогади різко обривалися, ніби кінострічка у проекторі, й він знов опинявся в кабінеті слідчого…