Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Щось пищить поруч, проникаючи в мозок болісною пульсацією. Я ніяк не можу збагнути, що це таке. Де я знаходжусь? Що зі мною? Чому мені так боляче скрізь?

У голові панує болюча порожнеча. Мляві думки ледве ворушаться, насилу складаючись у щось осмислене. А в грудях оселився дивний, тужливий тягар. Наче я втратила щось дуже важливе та цінне для мене. Втратила назавжди.

Але навіть не можу згадати, що саме. І від цього мені нестерпно погано. Так що вити хочеться.

− Женю, доню, ти чуєш мене? – вривається в мої безладні думки ледь помітний голос… знайомий дуже… це мама… так, мама. Хоч вона ніколи зі мною раніше так ніжно не розмовляла.

Пальці міцно стискає чиясь рука.

Пальці конвульсивно смикаються у відповідь. М'язи починає ламати. Скрізь.

− Ось! Ви бачили? Вона ворухнулася! Я ж вам казала! – переможно вигукує моя мати. Відпускаючи мою руку.

Ні, ні, залишся... Я хочу... прокинутися.

Витягни мене.

− Таїсіє Аркадіївно, послухайте… − з показним терпінням намагається її хтось заспокоїти.

− Ні, це ви послухайте. Моя дочка жива. І ваш обов'язок врятувати її. Інакше я…

Свідомість все-таки видирається з чіпких лап темряви, щосили прагнучи до світла. До життя.

− Мамо, − видихаю, зробивши над собою титанічне зусилля.

Ще через кілька секунд мені навіть вдається розліпити повіки.

Світло болісно ріже очі. З горла виривається задушений хрип. Навколо панує дзвінка тиша.

− Мам… що… зі мною? − сиплю ледве чутно, відчуваючи, як частішає дихання. Біль вогненною хвилею пробігається хребтом, розжареним жерлом концентрується в грудях, немов там дірка пропалена.

Легені горять, і кожен ковток повітря, як окріп. Звуки приглушені. Але найгірше те, що я ледве можу розрізнити два невиразні силуети, що застигли переді мною.

− Мамо, − пхинькаю, безпорадно зібгавши пальцями простирадла. − Мамо.

− Женя, боже, ти прийшла до тями, − відмирає один із цих силуетів. Кидається до мене. Моя долоня знову опиняється в маминих руках.

− Боляче, мам. І я не бачу. Що зі мною, скажи! – прошу жалібно.

− Тебе вдарила блискавка. Ти не пам'ятаєш?

− Я... − судомно вдихнувши, часто кліпаю очима, намагаючись прогнати пелену, яка заважає мені її побачити. – Не пам'ятаю, мам. Коли це сталося?

− Три тижні тому. Ти весь цей час пролежала у комі.

О Боже.

Любі мої читачі, дякую вам всім, що читали й підтримували. Женя страшною ціною, та все ж таки отримала те, чого прагла з самого початку, повернулася додому. Але чи це їй потрібно насправді? Чи перемогла вона Хаману? І чи судилося їй ще зустріти своїх коханих?

Всіх, кого цікавлять ці питання, запрошую в другу частину дилогії, яка стартує прямо зараз. І називається "Більше не лялька"

Кінець