Читати книгу - "Битва королів"

На стінах танцювало миготливе світло смолоскипа, і від цього лики здавалися напівживими — вони кривилися й мінилися. Статуї з великих септів мали обличчя, які подарували їм каменярі, а от ці вугільні карлючки були настільки примітивні, що могли належати будь-кому. Лик Отця нагадав Кетлін її власного батька, що лежить на смертному одрі в Річкорині. А Воїн міг бути і Ренлі чи Станісом, і Робом чи Робертом, і Джеймі Ланістером чи Джоном Сноу. На якусь мить у його рисах, здалося, прозирнула навіть Арія. А тоді від протягу з дверей смолоскип затріпотів — і схожість розтанула, змита жовтогарячим сяйвом.

Від диму вже пекли очі. Кетлін потерла їх подушечками пошрамованих долонь. Коли ж вона знову поглянула на Матір, то побачила власну маму. Леді Мінайса Таллі померла з родива, намагаючись подарувати лорду Гостеру другого сина. Дитина загинула разом з нею, і з батька це висмоктало трішки життя. «Вона завжди була така спокійна! — думала Кетлін, пригадуючи материні м’які руки й теплу усмішку.— Якби вона не померла, наскільки інакшим було б наше життя?» Цікаво, що леді Мінайса подумала би про свою старшу дочку, яка зараз стоїть навколішках перед нею? «Я проїхала тисячі льє — і навіщо? Кому я прислужилася? Я втратила дочок, Робові я більше не потрібна, а Бран з Риконом, без сумніву, вважають мене холодною і безсердечною. Мене навіть з Недом поруч не було, коли він помирав...»

Голова в неї йшла обертом, і септ, здавалося, теж обертався. Тіні маяли й мінилися — як скрадливі звірі на білих порепаних стінах. Кетлін сьогодні ще не їла. Мабуть, немудро вчинила. Вона запевняла себе, що не мала часу, та насправді у світі без Неда їжа втратила смак. «Знявши йому голову, вони й мене убили теж...»

За спиною в неї смолоскип плюнув іскрами, і зненацька їй примарилося, що на стіні — сестрине обличчя, от тільки очі суворіші, ніж вона пам’ятала,— не Лайсині очі, а Серсі. «Серсі теж мати. Хай хто був батьком тих дітей, вона відчувала, як вони товчуться в неї в лоні, вона вродила їх з болем і кров’ю, годувала їх з грудей. Якщо вони таки діти Джеймі...»

— А Серсі молиться тобі, моя пані? — запитала Кетлін у Матері. Їй привиділися гордовиті, холодні та прегарні риси Ланістерки-королеви, викарбувані на стіні. Тріщина нікуди не поділася: навіть Серсі здатна плакати за своїх дітей. «Кожен з Сімох втілює усіх Сімох»,— казав їй колись септон Озминд. Матір може бути запеклішою за Воїна, коли діти її в небезпеці. «Так...»

Кетлін надивилася на Роберта Баратеона у Вічнозимі, аби здогадатися, що король не ставиться до Джофрі з особливою теплотою. Якщо хлопець і справді з сімені Джеймі, Роберт стратив би його разом з матір’ю, і мало хто його б за це засудив. Байстрюків на світі чимало, а от інцест — жахливий злочин в очах богів і давніх, і нових, а діти, народжені від такого гріха, вважаються виродками і в септі, і в богопралісі. У королів-драконів брати одружувалися з сестрами, але ж у їхніх жилах бігла кров давньої Валірії, а там це широко практикувалося; до того ж Таргарієни, як і їхні дракони, не відповідали ні перед богами, ні перед людьми.

Нед, либонь, усе знав, як і Джон Арин перед ним. Не дивно, що королева убила їх обох. «А хіба я не вчинила б так само заради своїх рідних?» Кетлін стиснула кулаки, відчуваючи супротив пошрамованих пальців у тих місцях, де клинок найманого вбивці, з яким Кетлін боролася за життя свого сина, розтяв тіло до кістки.

— І Бран теж знає,— прошепотіла Кетлін, похиливши голову. «Боги милостиві, він, мабуть, щось таке бачив або чув, ось чому його хотіли зарізати в ліжку».

Розгублена й утомлена, Кетлін Старк віддалася богам. Ставши навколішки перед Ковалем, який направляє побите й поламане, вона попросила в нього захисту для її любого Брана. Тоді перейшла до Діви, благаючи її дати мужності Арії та Сансі, оборонити їх у їхній невинності. Отцю вона помолилася за справедливість — аби дав він сили завжди шукати її і мудрості пізнати її, а Воїну — щоб зміцнив Роба й заступив у бою. Наостанок вона обернулася до Стариці, чию статую часто зображали з ліхтарем у руці.

— Скеруй мене, мудра пані,— молилася вона.— Вкажи мені шлях, не дай спіткнутися в темряві, що лежить попереду.

Нарешті позаду неї зачулися кроки й шум під дверима.

— Міледі,— лагідно покликав сер Робар,— даруйте, але наш час вийшов. Ми маємо повернутися до світанку.

Заклякла Кетлін підвелася. Коліна боліли, і вона б зараз багато віддала за перину й подушку.

— Дякую, сер. Я готова.

Вони мовчки їхали рідколіссям; дерева, наче напідпитку, хилилися геть від моря. Назад у табір Ренлі їх привело схвильоване іржання коней і брязкіт криці. Довгі шереги людей і коней були закуті в темряву, чорну-пречорну, так наче сам Коваль склепав із ночі крицю. Прапори майоріли праворуч і ліворуч, ряди й ряди прапорів маяли просто перед нею, але в передсвітанковій сутіні неможливо було розрізнити ні кольорів, ні гербів. «Сіра армія,— подумала Кетлін.— Сірі вояки на сірих конях під сірими знаменами». Очікувально сидячи на конях, тіняві лицарі Ренлі націлили списи в небо, і Кетлін наче їхала крізь ліс високих голих дерев, позбавлених і листя, і життя. А сам Штормокрай ховався ще в чорнішій темряві: то була чорна стіна, крізь яку не прозирало ні зірки, а от на тому боці поля, де отаборився лорд Станіс, видно було, як рухаються смолоскипи.

Від свічок у шатрі Ренлі здавалося, що мерехтливі шовкові стінки світяться, перетворюючи величезний намет на чарівний замок, повний смарагдового світла. На вході в королівське шатро стояли на чатах двоє веселкових вартових. Зелене світло дивно підсвічувало фіолетові сливи на сюрко сера Пармена й надавало якогось хворобливого відтінку соняшникам, які заквітчали кожен дюйм жовтої емальованої кіраси сера Емона. З шоломів у них звисали довгі шовкові плюмажі, а плечі були закутані веселковими плащами.

У шатрі Брієнна одягала й озброювала короля перед битвою, а лорди Тарлі й Рован обговорювали диспозицію