Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Я й до того стояла непорушно, але тепер взагалі застигла, що та кам’яна статуя. Мередіт, донька Кареї да Цинр, була Арденові сестрою? Як?..

– Названа! – вискнула леді Елмор. – Названа сестра, від шлюбу, що закінчився вже ось як десять років тому!.. 

– Закінчився? – тихо повторив Арден. – Вона померла, мамо. Не пішла, не втекла, не зникла. Стефані померла. 

– То й що? До кінця життя горюватимеш? Пора вже подумати й про майбутнє! Кому дістанеться цей замок, графство?.. Коли я потримаю на руках своїх онуків?..

Арден мовчав, але витримати не могла вже я. Навіть коли я не бачила його лиця, було настільки болісно очевидно, що він горює – що йому зовсім не до цих нетактовних запитань матері. І… що б там не брехав мені Лор’єн, а все ж його слова – про те, що Арден загине через дев’ять днів – а вже, виходить, вісім – все ніяк не йшли мені з голови. 

Тож я перехопила тацю зручніше та впевнено штовхнула двері покоїв, навіть не витрачаючи час на те, аби постукати. 

– Чай, – оголосила я, перериваючи Ардена, що тільки-но відкрив рота, аби щось відповісти матері. 

Леді Елмор, що стояла до мене спиною, вперла руки в боки. 

– Ну нарешті, Еллі. Як була повільною, так такою і лишилася. Гнав би ти її, Ардене…

А тоді вона невдоволено озирнулася на мене, і щойно зрозуміла, що я не Ейвор, закотила очі – навіть не намагаючись цього приховати. 

– Це ти… І на це дурне дівчисько ти проміняв дівчину з балу? – запитала вона, повертаючись до Ардена. Я спершу аж завмерла від такої нахабності – чомусь здавалося, що в лице мені леді Елмор все ж грубити не буде. – Подивись – ні лиця, ні тіла. Не те що та лебідка – ось вона була красунею… 

Вже тоді, коли леді Елмор закінчила говорити, повернувшись до мене знову спиною, я зрозуміла, що говорила вона не кандолінською. Це була інша мова, але також мені знайома – артонська. Подякувати тут я, певно, мала б філологічному університету.  

Арден насупився на матір, але, як і Мірика, думав, що я нічого не зрозуміла. А мені вже починав уриватися терпець. 

Тож я надміру гучно поставила тацю на кавовий столик, а тоді відкарбувала три кроки до дверей. 

– Це дурне дівчисько може вас почути. Хоч би почекали, поки я піду, перш ніж мені кістки перемивати, – сказала я леді Елмор тією ж артонською. 

Та різко озирнулася до мене, але я вже взялася за ручку дверей. Рука, обгорнута бинтами, боліла, та я намагалася не зважати. 

– Що?.. – пробелькотіла Мірика. 

Та я не почула її наступних слів – жінку мені затулив Арден, що раптом опинився поряд. Очі його були примружені у підозрі, але дивився він зовсім не на моє лице, а на поранену руку. 

– Ти в порядку? – запитав він, обережно торкаючись мого зап’ястка. Я очікувала, що від цього дотику  шкіра і самі кістки під нею відізвуться болем, але цього не трапилося – навпаки, рукою наче пронісся холодок, знімаючи напругу і залишки опіку. 

Я не стала зазирати під бинти, не перед леді Елмор – та чомусь знала точно, що коли зроблю це, від опіку на шкірі не залишиться ані сліду. 

А Лор’єн же вчора теж бачив рану. І чи то не схотів, чи то не зміг допомогти. 

– Так, лорде Елмор, – відізвалася я. Від мого звертання кутик Арденового ока невдоволено рипнувся. – Невелика виробнича травма. 

Арден кивнув, але не виглядав вдоволеним. І я зовсім не була впевнена, що він мені повірив. Але… розмови леді Елмор таки переконали мене, що Аодханові у цьому замку не місце. Вона таки спробує спекатися і його, і мене, щойно дізнається, що дракон належить не якійсь знатній леді, а звичайнісінькій зайді-служниці. 

– Будь обережною, Марі, – тихенько додав Арден. І без усякого сорому підняв мою долоню та поцілував самісінькі кінчики пальців, що не покривали бинти. Я ж притислася спиною до дверей, на якусь дуже коротку мить забуваючи, що в кімнаті ми не самі. 

Та ігнорувати присутність Мірики було не те що непросто – неможливо – тож вона кахикнула наче випадково, і я відскочила від Ардена, наче м’ячик. А він, ще на мить затримавши мою руку у своїй долоні, відпустив. 

Але погляд його говорив зовсім інше – і від одного тільки нього я відчула, що червонію до самих вух. 

– Я… маю справи, – пробурмотіла я, а наступної миті вже опинилася в коридорі, гучно зачиняючи за собою двері. Підслуховувати не хотілося, тож я просто кинулася коридором геть. 

Але далеко піти не встигла – двері скрипнули знову, і за моєю спиною опинилася тінь. 

– Марі… – Арден зупинився. Я чомусь теж. – Будь ласка. Поговори зі мною.