Читати книгу - "Воно"

Потім, узагалі не задумуючись, що він робить чи чому він це робить, Річі почув, як з його рота ринув Голос Копа-Ірландця. Голос містера Нелла. Але це була не поганенька імітація у виконанні Річі Тозіера; це не був навіть точний містер Нелл. Це був Голос кожного патрульного копа-ірландця, який бодай колись жив на світі і, крутячи на сирицевій шворці поліцейського кийка, перевіряв посмиком, чи замкнені двері крамниць після півночі:

— Пусти його, хлопе, а то я проломлю твою тупу голову! Їйсусом клянуся! Одпусти його зара’же, а то я згодую то’і ж твою власну дупу з тарілочки.

Істота в підвалі видала вухокрутний рев люті… але, як здалося Річі, була присутня й інша нота в тому репеті. Можливо, страх. Або біль.

Він ще раз відчайдушно смикнув, і Білл вилетів з вікна просто на траву. Він дивився вгору на Річі темними нажаханими очима. Спереду його жакет забруднився на чорне від вугільного пилу.

— Ш-ш-швидше! — задихався Білл. Він мало не скімлив. Він вхопився за сорочку Річі. — М-м-ми м-м-мусимо…

Річі почув, як знову гуркоче, осипаючись униз, вугільна лавина. За мить підвальне вікно заповнило собою обличчя Вовкулаки. Страховисько загарчало на них. Його лапи вчепились у мляву траву.

У Білла все ще залишався «Вальтер» — він протримав пістолет протягом усього цього часу. Тепер він ухопив його обома руками, очі змружилися в щілинки, він натиснув гачок. Знову оглушливо грюкнуло. Річі побачив, як Вовкулаці відірвало шматок черепа й потік крові ринув по тій половині його обличчя, забарвлюючи в червоне шерсть, просякаючи комір шкільного жакета.

З ревом воно почало вибиратися з вікна.

Рухаючись поволі, наче вві сні, Річі сягнув собі під куртку й до задньої кишені. Він видобув пакуночок з намальованим на ньому чхаючим чоловіком. Поки закривавлена істота з гарчанням настирливо виборсувалася з вікна, кігтями прориваючи глибокі борозни в землі, Річі розірвав пакет і стиснув його. «Забирайся геть до себе, хлопе!» — наказав він Голосом Копа-Ірландця. Біла хмара пурхнула в обличчя Вовкулаці. Його ревіння раптом припинилося. Воно вирячилося на Річі замало не з кумедним здивуванням і якось здавлено вискнуло. Його очі, червоні й мутні, зосередилися на Річі, здавалося, запам’ятовуючи його раз і назавжди.

Потім воно почало чхати.

Воно чхало знову, і знову, і знову. Довгі низки слини вилітали йому з пащі. Зелено-чорні згустки шмарклів вилітали йому з ніздрів. Один кавалок ляпнув на шкіру Річі, і там запекло, наче кислотою. Хлопчик стер шмарклю з криком болю й відрази.

На обличчі монстра все ще горіла лють, але також і біль — це неможливо було не завважити. Білл, звісно, поранив страховисько з батькового пістолета, але Річі вразив його дужче… спершу Голосом Копа-Ірландця, а тепер чхальним порошком.

«Господи, якби я мав і чухальний порошок, а ще й веселий зумер,[396]можливо, я зміг би його вбити», — подумав Річі, а потім Білл вхопив його за комір куртки й відсмикнув назад.

І добре, що він це зробив. Вовкулака перестав чхати так само раптово, як був почав, і кинувся до Річі. І то, швидко — неймовірно швидко.

Річі міг би так просто там і сидіти з пакетом з-під чхального порошку Доктора Дурка в руці, дивитися на Вовкулаку з якимсь ніби наркотичним зачудуванням, думаючи про те, яке буре в того хутро, яка червона кров, про те, як нема нічого чорно-білого в реальному житті, він міг би сидіти там, аж поки лапи страховиська Не вхопили б його за шию, а довгі нігті вирвали горлянку, але Білл знову вхопив його й рвучко поставив на рівні.

Річі спотикливо кинувся за Біллом. Вони побігли навкруг будинку до його фасаду, і Річі думав: «Воно не наважиться далі переслідувати нас, ми вже на вулиці, воно не наважиться переслідувати нас, не наважиться, не наважиться…»

Але воно гналося. Він чув страховисько відразу в себе за спиною, воно лютувало, і гарчало, і пінилося слиною.

А ось і Сілвер, так і стоїть прихилений до того дерева. Білл заскочив на сидіння і вкинув батьківський пістолет до багажного кошика, в якому вони возили так багацько іграшкової зброї. Закидуючись на багажник, Річі ризикнув озирнутися й побачив Вовкулаку, що навскіс по моріжку біг до них: той був уже менш ніж за двадцять футів. Кров і шмарклі змішалися на його шкільному жакеті. Біла кістка зблискувала крізь його шкуру біля правої скроні. Білі смуги чхального порошку виднілися з боків на його носі. А ще Річі побачив дві речі, які немов довершували цей жах. На жакеті цього страховиська не було зіпера; натомість там були великі, пухнасті помаранчеві ґудзі, наче помпони. Інша річ була ще гіршою. Це саме вона змусила його відчути себе так, ніби ось-ось він зомліє чи, може, здасться і дозволить себе вбити. На жакеті золотою ниткою було вишите ім’я — таке гаптування, хто хотів, міг собі замовити у Мехена за долар.

Вишитим на закривавленому лівому борті жакета Вовкулаки, замурзаним, але доступним для прочитання було ім’я: РІЧІ ТОЗІЕР.

Страховисько кинулося до них.

— Жени, Білле! — крикнув Річі.

Сілвер почав котитися, але повільно — занадто повільно. У Білла це забирало так багато часу — розігнатися…

Вовкулака перетнув вибоїсту стежину, якраз коли Білл викотився на середину Нейболт-стрит. Його вицвілі джинси були забризкані кров’ю, і, дивлячись назад через плече, сповнений якогось жахливого, незламного, спорідненого з гіпнозом причарування, Річі побачив, що шви на тих джинсах місцями розійшлися і звідти стирчать жмуття шорсткої бурої шерсті.

Сілвер дико хилитався туди й сюди. Білл крутив педалі навстоячки, вчепившись знизу в ручки керма — голова закинута до хмарного неба, жили на шиї нап’яті. І все одно гральні карти стріляли тільки поодинокими пострілами.

Одна лапа мацнула Річі. Він жалюгідно скрикнув і ухилився від неї. Вовкулака загарчав і оскалився. Страховисько було достатньо близько, тож Річі міг бачити пожовклі рогівки його очей, відчути солодкий запах гнилого м’яса з його рота. Зуби в нього виявилися кривими іклами.

Річі скрикнув знову, коли воно змахнуло лапою навідліг. Він був певен, що воно хоче відірвати йому голову, але лапа майнула в хлопчика перед обличчям, схибивши не більше, ніж на якийсь дюйм. Силою того помаху Річі здмухнуло з