Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Після війни?

— Ага, бо зараз же патріотичні настрої, зараз усі проти німців. У нас он в інституті двоє професорів з німців, так подали прохання про зміну прізвищ на російські, бо ж патріоти імперії та дому Романових. Ось так! Якщо людям прізвища доводиться змінювати, то що вже там казати про наукові розвідки! Зараз тільки й можливо, що розповідати про тевтонських варварів та славетну перемогу над ними! Іване Карповичу, а ви залізницею займетеся, чи що? — він спитав несподівано і тепер сам заглядав мені в очі. Але бачив там спокій і тільки спокій.

— Ні, навіщо мені залізниця, — збрехав я так, що аж сам собі повірив.

— А для чого ж вам тоді ці горюни?

— Та просто цікаві вони. Такі, як секта: виглядають інакше, балакають по-своєму, ото я і вирішив порозпитувати. Але бачу, що нічого для мене цікавого. Якась наука суцільна Що ж, професоре, дуже вдячний вам за докладну розповідь.

Я підвівся, професор попросив дати автограф, не просто автограф, а з датою. Підписав я, вийшов і пішов. До найближчого закутка, де сховався. Слідкував за професорським кабінетом Хвилин за п’ять Шищенко вибіг і поспішив кудись. Я за ним Він побіг на телеграф, там дав телеграму. Коли він пішов, я забіг усередину, обдарував рублем службовця і дізнався, що телеграму професор дав до Шостки, до трактиру «Хусгін». У телеграмі було зазначено: «Питали про вас будьте обережні подробиці при зустрічі».

То професор на горюнів працював. Може, й справді шпигуни? Обсіли порохову фабрику, а як наказ прийде, висадять її під три чорти в повітря і залишать нашу армію з порожніми руками. У сумнівах повернувся я до Шостки. Знайшов полковника Василевського, який пиячив у номері готелю. Був приголомшений, навіть не став на мене кричати, що я знову в Шостці.

— Іване Карповичу? Випите хочете? — спитав, і з того, як непевно слова вимовляв, було зрозуміло, що сам полковник уже п’є давненько.

— Ні, що з вами?

— Нічого, — він махнув рукою, підійшов до столу, вилив залишки коньяку в чашку і впав з нею у фотель.

— Де панство з контррозвідки?

— Допитують шпигуна.

— Шпигуна?

— Шпигуна, — киває полковник.

— Але ви цьому не раді?

— Мене звільнили.

— Вас? За що?

— За те, що не зміг уберегти компанію від неприємностей.

— Яких неприємностей?

— Від виплати сімдесяти тисяч рублів.

— Кому виплати?

— Панам із контррозвідки.

— Але за що? — я вже геть нічого не розумів.

— За те, що вони не арештують власників компанії.

— Пане полковнику, що відбувається?

— Здирництво, Іване Карповичу, звичайне здирництво. Контррозвідка звідкілясь дізналася про наші труднощі з побудовою колії, послала сюди своїх людей. А керівництво в Петербурзі пішло до власників компанії. А в тих у одного прізвище Нойлер, а у іншого — Шнітке.

— Німці?

— Німці. Щоправда, обидва з тих німців, що переселилися сюди ще за часів Катерини Великої. Але ж німці. І їм пообіцяли влаштувати скандал, звинуватити у саботажі проти імперії, мовляв, працюють на німецького ворога.

— Дурниці, для цього потрібні докази!

— Які докази, Іване Карповичу, коли всі наче подуріли, шпигунів шукають! Не потрібно ніяких доказів, якщо німці мусили важливу залізницю будувати, а досі не будують! Їх би арештували під оплески!

— Але для суду докази потрібні!

— Суд — то не швидко. До суду їх би в тюрмі потримали.

— Але все одно б випустили. Адвокати б домоглися!

— Так, випустили б, нікуди не ділися, але це ж міг бути справжній скандал. Скандал, у якому прізвища власників і назва самої компанії згадувалися б у німецькому контексті. Після цього про контракти від армії годі було й думати! Вони обложили нас з усіх боків! — полковник вдарив кулаком по кріслу і скривився, наче ось-ось збирався заплакати.

Я дивлюся на полковника і розумію, що відстав від життя. Куди котиться світ, якщо контррозвідка замість того, щоби ловити шпигунів, трясе власних підприємців? Коли я працював в охоронному відділенні, такого не було. Чув, що поліція може потрусити якогось дрібного торговця, але тут же кити, мільйонники, а їх розбирають, наче оселедців у трактирі!

— Власники вирішили, що краще заплатити. І заплатили. А мене звільняють, бо я ж був радником голови правління з питань безпеки. І не убезпечив! Але що я міг зробити, що? — кричав мені Василевський.

— Та не переймайтеся вже так, іншу роботу знайдете.

— Яку іншу? Кому я потрібен? Мені платили за те, щоб я вирішував питання з державою. А я нічого не вирішив! Бо ті хлопці з контррозвідки плювати на все хотіли, їм тільки гроші давай! І тепер мене хіба швейцаром до готелю візьмуть! Ось так! А мені ж борги віддавати треба! Чорт! — полковник ударив себе кулаком по чолу.

— Зачекайте, а що за шпигуна допитують?

— Інженера з порохової фабрики.

— І чому вирішили, що він шпигун?

— Бо німець і минулого літа їздив до Баден-Бадена.

— Але там же води! Багато хто туди їздить!

— Іване Карповичу, зараз досить того, що в тебе прізвище німецьке, і вже не твою провину мусять доводити, а ти мусиш платити і переконувати, що не винний. Такі справи, — полковник допиває коньяк. Зітхає.

— А ви чого тут досі?

— Та справою ж займаюся.

— Забудьте, Іване Карповичу, забудьте.

— Та ні, вже не забуду, бо близько я.

— Іване Карповичу, не лізьте сюди, бо ще й вами контррозвідка зацікавиться.

— Ну, я ж Підіпригора, а не Штайн якийсь.

— Підіпригора, Іване Карповичу, теж не дуже добре. А раптом ви мазепинець?

— Я? Після охоронного відділення?

— Іване Карповичу, їм же не важливо, хто ви є, їм важливо звинуватити. І ось це легко. Зараз багато кажуть про те, що Австро-Угорщина збирається підбурити малоросів на повстання. У Львові спеціальні курси агентів відкрили. А тут ви, Підіпригора. В повіті вашому вами багато хто невдоволений.

— Звідки знаєте?

— Я ж трохи вивчав ситуацію перед тим, як до вас звернутися. Я ж справді винуватий був, що затягнув! Раніше треба було справою займатися, але в мене роман був. Одна балерина у Петербурзі, голову через неї втратив, про все забув. А коли до тями прийшов, пізно вже було! Профукав я своє життя, Іване Карповичу, профукав!