Читати книгу - "День гніву"

Зрештою, культурна належність Хмельницького та й усієї козацької верхівки (а зокрема ж високоосвічених шляхтичів на кшталт Івана Виговського чи Станислава Мрозовицького — славетного Морозенка із українських історичних пісень) блискуче віддзеркалена в самій мові персонажів Косачевого роману. У різкому контрасті до творів сталінських соцреалістів, для яких українська мова козаків могла вбирати в себе доволі численні церковнослов'янізми, рідше слова татарські й турецькі, а часто і нібито «природньо» вислови й конструкції з російської мови (кінофільм режисера Ігоря Савченка узагалі майже повністю російськомовний, дарма що він стосується переважно суто українського матеріалу), але мова козаків ніяк не могла (!) вбирати висловів з латини або західних мов, — у Косача (у згоді з дійсними реаліями доби), за влучною оцінкою Йоганана Петровського-Штерна, «мова роману втілює ідею загальноєвропейського масштабу подій [в Україні] і з подиву гідною послідовністю віддзеркалює концепцію багатокультурности [козацького суспільства]».

«Українська мова Хмельницького всіяна полонізмами. Польський король лається по-англійськи. Час до часу польські посланці спілкуються латиною. Шаумберґові наймані вояки вкидають у свою колоритну говірку французькі прокльони ляндкнехтів XVII віку. Інтелектуали на зразок [Транквільйона] Римші говорять макаронічною мішаниною німецької, західноукраїнських діялектів, польської і латини. Мандрівний мислитель [Юрій] Рославець звертається до церковнослов'янізмів… У романі Косача якийсь із персонажів може стверджувати, змішуючи українську мову з латиною, що він nazionale Polonius ritu romano, але вольний серцем. Косач каже «Ordonans — імпетувати», і козаки розуміють, що це українсько-латинський наказ іти в наступ. Усі ті арґо, діялекти, варваризми та жарґони органічно синтезовані в україномовний дискурс, створюючи образ української мови як надзвичайно самовпевненого культурного явища, яке не соромиться запозичень і яке завжди відкрите на зовнішні впливи, — віддзеркалюючи [аналогічну] відкритість козацької армії…»[585]

Якщо в своїх романах соцреалісти Натан Рибак чи Іван Ле програмно асоціюювали елементи польської мови із фальшем, зрадою і лицемірством, пов'язували латину з гнітом і ґеґемонією католицької церкви та шляхетської еліти, та й узагалі неґативно ставилися до західних мовних елементів (звісно, в контрасті до мови російської, з якою неодмінно поєднували щирість, надійність та дружбу, «програмуючи», таким чином, «ідеологічно правильні» підсвідомо емоційні реакції в читачів), — то Косач, за влучним висловом Йоганана Петровського-Штерна, «приносить в Україну увесь європейський континент, а його українська мова охоплює-обіймає всю Європу»[586].

Те ж саме стосується також і ставлення Косача до персонажів різних європейських національностей. Якщо у творах соцреалістів усі чужоземці (звісно ж, за винятком московитів) — від папських нунціїв, крізь польську шляхту аж до німецьких воїнів, навіть якщо ті приєдналися до козаків, — представлені в критично неґативному світлі та в ксенофобсько антизахідному тоні як лицеміри й підступні зрадники, — то в Косачевому «Дні гніву» чужинці із різних країн Європи автентично захоплені Україною і сприймають події в Україні як важливий чинник загальноєвропейської політичної ситуації. В Косачевому романі (знову ж, у контрасті до ксенофобських ідей соцреалістів) Європа відкрита до України, а Україна відкрита до Європи. І хіба ж не нагадують оті два протилежні погляди на «козацько-українську революцію» XVII століття полярно різних інтерпретацій Революції Гідності у XXI столітті? — З одного боку, прокремлівською пропаґандою, а з другого — незалежними ЗМІ?.. Як іще побачимо, Хмельниччина в інтерпретації Косача перегукується з Революцією Гідності аж ніяк не лише в цьому одному аспекті…

«День гніву» може бути засобом не лише «десовєтизації» історичної пам'яті. Адже представлена в романі візія визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького відмінна не лише від проімперськи спрепарованих творів радянських соцреалістів, а й від творів, умовно кажучи, «етно-націоналістичного» спрямування, більшість з яких представляє Хмельниччину як війну за «національне визволення», себто війну етнічно українського елементу проти чужинецького поневолення. У Косача, хоча й «козацько-українська революція», без сумніву, спирається насамперед на український етнос, етнічний принцип таки не є визначальним, як і не є, зрештою, вирішальним критерій релігійно-конфесійний. На противагу гаслам етнічної винятковості у дусі Дмитра Донцова (із яким Косач дуже гостро полемізував), «День гніву» зображує «козацько-українську революцію» як явище понадетнічне та понадконфесійне. Якщо вдатися до сучасної термінології, то ми могли б сказати, що відображена Косачем революція — це, в суті своїй, «революція цінностей», а не етнічних або релігійних світоглядів чи інтересів. Отож, хоча вона, без сумніву, українська, вона одночасно й багатокультурна та об'єднує під своїми прапорами людей різних національностей і віровизнань («усіх, хто на нашій землі живе», як каже персонаж Юрій Рославець, альтер еґо автора), й вони борються за спільні усім (дарма що більшістю не зовсім усвідомлені) ідеали.

Та водночас це не соціяльна революція «низів» проти «панів», і її ідеали не мають нічого спільного з «інтернаціоналізмом» або «класовою боротьбою» на совєтський штиб. Нема в тій революції «диктатури пролетаріату», чи то пак «диктатури черні» (хоч «ґенерал черні», Максим Кривоніс, може, й бажає таку диктатуру встановити). Революція у «Дні гніву» лишається відкритою для людей усіх станів, віровизнань і національностей, бо цінності «нового ладу», «Ordo novus», що за нього борються і шляхтичі, і козаки, й чернь, — універсальні: особиста свобода, свобода віри і праці тощо, — себто хіба ж, по суті, не та сама людська гідність, за яку в XXI ст. в цій же Україні стало до боротьби засноване на етнічно українській базі, але все ж таки багатокультурне суспільство сучасної української держави?..

Козацька армія в «Дні гніву», окрім української більшості, складається із «найчудніших людців»: «семигородців… хорватів і молдаванів, кошлатих донських козаків [себто, мовляв, „етнічних росіян“. — М.Р.С.] і струнких черкесів, жердистих шкотів і білявих голендрів, завидющих вірмен, в'юнких циганів, скіснооких черемисів» і, звісно, поляків та євреїв (бо з перспективи одного з євреїв, який приєднався до козацьких загонів, наведений цей «багатокультурний» список). Уже побіжно згадане раніше трактування «юдейської теми» у «Дні гніву» (значною мірою, на основі досліджень участі євреїв у козацькій армії часів Богдана Хмельницького, здійснених істориками Авраамом Гаркавим і Саулом Боровим) — як в особі козацького героя Барухи, що приєднується до загонів Кривоноса, зовсім не відмовляючись від своєї юдейської релігії (як він пояснює: «Хмель віри не питає, Хмель і наших приймає»), так і в особі згаданого Натана Ганновера (чия книга, в реальній історії, стала відповідальною за закріплення образу Хмельницького в єврейській «пам'яті» як ненависника євреїв і масового убивці, а який у романі Косача симпатизує повстанцям) — оте Косачеве трактування теми відкриває перед нею нові перспективи і завдання, бо намагається знайти точки примирення і досвіди єдності там, де історично закріпилися конфлікт, ненависть і нерозуміння. Одним словом, у «Дні гніву» Косач