Читати книгу - "Пан Ніхто"

Він глянув на мене і знову розсміявся:

— З вами треба обережніше. Ви починаєте у небезпечний спосіб вгадувати мої думки.

Дороті, втім, зовсім не мала зношеного вигляду, коли трохи пізніше з'явилася у барі «Зоопавільйонен», куди я завбачливо приїхав на таксі. Обличчя її сяяло життям і — будьмо джентльменами — молодістю. Між іншим, наша зустріч з таким же успіхом могла б відбутися і в ресторані «Англетера». Але для Дороті обідати в ресторані свого готелю так само нудно, як і вдома.

— Закладаюсь, що ви допіру були з тим кислим типом! — заявила вона, коли ми сіли за столик біля самого вікна з чудовим видом на озеро, ціна якого акуратно включена у меню.

— Як ви вгадали?

— З вашої кислої фізіономії.

— Ви у дуже небезпечний спосіб починаєте вгадувати ситуацію, люба.

— Я здатна відгадувати не тільки ситуацію, але й розмови, — попередила мене дама в рожевому. — Певна, що ви говорили про мене.

На щастя, саме підійшов кельнер.

Дуже нетривале щастя, бо вже за закускою з копченої сьомги Дороті знову почала:

— Зізнайтеся, що ви говорили про мене!

— Я особисто ні.

— Значить, говорив отой.

Я скромно опустив очі

— Не турбуйтеся. Я не змушуватиму вас повторювати його слова. Вони й так відомі мені.

— Це може тільки тішити мене.

— Закладаюсь, що він набазікав вам доволі про моє минуле…

— Знаєте, коли заходить про щось таке, я взагалі нічого не чую…

— Не викручуйтесь, Майкле. Чоловіки завжди чують подібні балачки, навіть коли вони глухі, як наш старий Хіггінс. А у вас, коли не помиляюсь, добрий слух.

— Щиро вам кажу…

— Облиште. А я ще щиріше кажу вам, що плітки мене не зачіпають. Але Сеймур таки переборщує.

— Може, ревнує… — докинув я навмання.

— Ви так вважаєте? — Жінка уважно подивилась на мене, потім похитала головою: — Припускаю, що він швидше ненавидить мене.

Протягом півгодинної перерви між печенею і десертом Дороті зачепила деякі інші теми, зокрема тему про життя як таке. Я намагався слухати її уважно й навіть підтримувати бесіду окремими репліками, а коли мій погляд перенасичувався рожевим, переводив очі на озеро. На сірій його поверхні, побриженій постійним вітром, ліниво ковзав човен. Навколо — густа соковита зелень. Вгорі — тяжкі дощові хмари. Краєвид не для ревматичних суб'єктів.

— Життя саме пропонує нам багато з того, що ми намагаємось добути силою, вирвати, — говорила Дороті, благодушно настроєна завдяки добрій їжі. — Але ми занадто дурні, щоб оцінити цей порух. Ми чекаємо, щоб нам дісталося все в повному комплекті, як щедро гарнірований обід. А життя усе подає частинами. Замість того щоб терзатися, слід було б робити з цих частин своє маленьке щастя…

— Люди не хочуть крихт… — зауважив я.

— У крихт такий же смак, як і в цілому хлібі. Однак треба задовольнятися ними і не зазіхати на більше, ніж можливо. Моїм першим коханням був один філософ, який вичерпувався базіканням. Так вичерпувався, що не лишалося сил поцілувати мене.

— Не припускав, що ви набили руку і в філософії.

— О, то був філософ тільки в проекті. Справжнім філософом був його професор, бо приділяв теоріям не більше уваги, ніж вони заслуговували. І так сталося, що від професора я одержала те, чого марно сподівалась від його учня. Так що з філософської точки зору я мала і чисте кохання, і фізичну насолоду, але з двох різних джерел. То й що з того, коли я мала їх окремо, якщо дивитися на речі філософськи!

— Нічого, звісно, — поспішив я заспокоїти її.

— А далі все було те ж самісіньке. Багатий чоловік, але посередній коханець. Добрий коханець, якого, однак, треба було не тільки кохати, але й одягати. Люди, які пропонують тобі розкіш своїх вілл і нудьгу своїх розмов. Типи з цікавими ідеями, що туляться по неймовірно гидотних ательє. Життя завжди пропонує тобі якийсь плід, часто стиглий і смачний, тільки трохи підгнилий. Навіщо ж викидати його й чекати із спраглими вустами, коли можна вирізати гниль і з'їсти решту?

Фраза про спраглі вуста нагадала мені, що келих Дороті вже порожній, і я поспішив налити їй білого рейнського вина.

— І що з того, що хтось, як-от Сеймур, звинувачує мене в усіх смертних гріхах тільки тому, що я насмілилася взяти дещицю того, що мені пропонувало життя? — продовжувала свою тираду дама в рожевому.

— Ваші погляди цілком реалістичні.

— Я рада, що ви їх поділяєте, — відказала Дороті, витлумачивши мої слова цілком на свою користь. — Нам з вами нема чого удавати з себе щось більше за звичайних людей і тому не прагнемо, щоб для нас готували окремі страви. Тоді як людина, як, наприклад, Сеймур…

Вона урвала мову, бо кельнер приніс каву й дві чарочки коньяку, дві зовсім маленькі чарочки, тільки для присмаку.

— Кажуть, що гаряча кава старить… — зауважила дама в рожевому, глянувши на паруючу чашку.

— Усе гарне потроху вкорочує віку. Але ця проблема, сподіваюсь, ще не зачіпає вас.

— Не сподівайтесь. Зачіпає, і то дуже, — відповіла вона задумано. Потім раптово простягла свою гарну білу руку до порцелянової чашки: — Тим гірше! Каву п'ють або гарячу, або взагалі не п'ють.

Дороті відпила кілька маленьких ковтків — тонізуючий вплив кави повернув її до перерваної теми:

— Сеймур може грати роль «гран сеньйора» й відмовлятися від крихт, бо має все. Одначе хто дав йому право судити інших? Як бачите, Майкле, я нічого не приховую і відверта з вами, і взагалі відвертість — моя ахіллесова п'ята, але я не люблю, коли інші порпаються в моїй біографії, щоб перебільшити чи випнути якісь риси. Хіба я прискіпуюсь до Вільяма і його мужньої секретарки?

— Він просто ревнує вас, — докинув я знову.

— Не вірю. Він уже давно перестав мене ревнувати.

— Давно?

— Авжеж. Власне, Сеймур і є той студент-базіка… моє перше кохання…

________

Ідея поїхати в порт належала Дороті, оскільки такі ідеї завжди йшли від неї. Це сталося наприкінці вечірнього засідання, коли я зовсім непомітно знову опинився в компанії. Хіггінс і Беррі майже одностайно заявили, що порт — особливо за такого жахливого вітру — їх не приваблює. Сеймур своїм звичаєм тільки байдуже стенув плечима, а Грейс, як завжди, промовчала.

І все ж за півгодини ми вже роздивлялися порт чи те, що ми мали за порт, бо в цьому місті усе — порт, і не раз, звертаючи з однієї вулиці на іншу, бачиш перед собою не трамвай, а пароплав. Погода не така вже й