Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Це тільки слова, — засумнівався Перший.

— А що я можу тобі дати з цієї клітки, окрім слів? Але подумай сам. Ти вже врятував мені життя, коли приніс воду. Якщо ти даси мені ще волю, я буду винний тобі дуже багато! Чув ти колись, щоб про мене говорили, наче я невдячний?

— Ви служили в охранці, а я — революціонер.

— Я — багата людина, а ти той, хто мене врятував. Я щедро заплачу за своє життя.

— Якщо дружина дізнається, що я зрадив партію...

— Ніхто нічого не дізнається. Олексій буде мертвий, ти ледь утечеш від поліції. Потім муситимеш поїхати за кордон. А що тобі залишалося на межі арешту? Твоїм ворогам не буде в чому звинувачувати тебе. А ти будеш поруч із коханою жінкою. І при грошах. Тоді не доведеться думати про кусень хліба чи проситися нахлібником до панів з ЦК!

— Ви добре розповідаєте, але мені казали, що вам не можна довіряти.

— Олексій казав? Ну, тобі вирішувати. Але подумай, кому ти більше мусиш довіряти? Людині, яка допомогла вкрасти у вас жінку, чи мені. Дай води.

— Мені треба подумати.

— Думай. Добре думай! — Я випив іще чашку води.

Перший пішов. Я чекав, що прийде і Другий, але його не було.

Чекати завжди важко. Особливо коли здається, що щось іще має трапитися. Минуло багато часу. Не знаю, скільки. Якщо мене маринували сім днів, то, мабуть, минуло ще два дні. Коли прийшов Третій.

— Пишіть лист, — дав мені аркуш паперу, олівець та книжечку моїх же пригод, щоб я писав на ній, між рядками.

Я письмово попросив графиню допомогти мені. Звертав увагу на те, що моє життя під загрозою, і обіцяв повернути всі гроші. Наприкінці згадав кілька моментів із пригод на ріці Снів, щоб Афродіта не сумнівалася, що це я.

— Якщо мене арештують — ви загинете, Іване Карповичу, — попередив Третій.

— Якщо все буде добре, то невдовзі ви станете багатою людиною, — теж попередив я.

Він пішов. Хотілося пити, але я наказав забрати воду. Якщо Олексій прийде, я мусив виглядати змученим. Суха шкіра, напівбожевільний погляд. Клацання замка. Олексій? Ні, Перший.

— Ось. Це ножівки по металу. Пиляйте ґрати. За кілька годин я повернуся.

— Я занадто слабкий, допоможіть мені, — попросив я.

— Ні, Олексій може щось запідозрити. Пиляйте.

Він пішов, темрява. Але я вже знав, де пиляти. Три заклепки тримали кришку. Зрізати їх — і я вільний. Почав пиляти. Було дуже незручно, але після цих місяців у клітці я вже нічого не боявся. Пиляв і пиляв. Одна заклепка. На неї пішло три ножівки. Залишилося ще три. Треба працювати обережніше, не поспішати. Пиляв далі. Ще одна. Уважніше! Друга. У мене залишилася одна ножівка. Пиляв нею, а коли вона зламалася, вже уламками. Потім почув якийсь шум. Здається, крики за дверима, потім постріл, ще один, боротьба. Я підклав матрац, ковдру, подушку під спину, влігся, вперся і почав бити ногами по кришці, яку тримала одна надпиляна клепка. Аби це було до мого полону, я б вибив кришку одним ударом. Але я дуже заслаб, ноги підгиналися, а не били. Тоді я підвівся і поліз у щілину в куті, де клепки були перепиляні. Я знав, що головне просунути голову, а там уже якось пролізу. Було боляче, але просунув голову, почав лізти далі. Я став дуже худий, тому проліз. Ось уже плечі, потім по пояс виліз. Зігнувся, витягав по одній нозі. Одна застрягла, довго смикався, нарешті виліз. Сів. Зробилося зле. Намацав на підлозі один із уламків пилки. Гостренький. Хоч якась зброя. Поліз до дверей. За ними було тихо. Але я чув крики і постріли! Я скривився, бо останнім часом у цьому клятому підвалі мені почало багато чого ввижатися. Тепер сидіти біля дверей і чекати. Напасти на першого, хто прийде, і вибратися звідси.

Я сів біля дверей. Почекати довелося кілька годин, коли знову почув голоси. Заплющив очі, бо зараз мусили увімкнути світло, але ні. Темрява. Замок відчинили. Такого ще жодного разу не було, щоб двері відчиняли у темряві! Я не знав, що і думати, я був готовий кинутися з пилкою.

— Іване Карповичу! — почув я голос Афродіти Клейнміхель. Цей голос, наче несподіваний удар у голову, збив мене з ніг. Я не чекав.

— Графиня! — прохрипів я і почав сповзати по стіні.

— Дайте ліхтар! — наказала графиня. Промінь світла, вона увійшла до підвалу, побачила мене під стінкою. — Іване Карповичу, я прийшла вас рятувати, а ви тут самі все зробили! А ось і знаменита клітка! Фотографію з неї заборонили друкувати у газетах, то вона розійшлася листівками!

Вона присіла біля мене.

— Господи, що вони з вами зробили? Хлопці, ану беріть його! — наказала графиня. У підвал зайшли два дебелих хлопці, легко підхопили мене. — Несіть до авто, Івану Карповичу треба до лікарні.

— Ні! — захрипів я. — Олексій!

— Про Олексія не хвилюйтеся, він мертвий. Як і його два товариші, яких ми знайшли на сходах. Здається, вони перестріляли один одного. Ваша робота, Іване Карповичу? — Графиня посвітила на сходах. Там лежали Перший і Третій. Мертві. Здається, Перший