Читати книгу - "Марина — цариця московська"

У Кремлі й справді ще де-де тинялося «мужичье», і все ще з дубинками. Залишки бунтівного натовпу (чому їх досі не повиганяли за кремлівські мури?) все ще шукали собі пригод. А заодно й крові.

Як тільки в Кремлі з’явився пан воєвода, те «мужичье» повитріщалося на нього, як на диво яке. Наче у Кремлі з’явився чи не сам змій горинич триголовий! Там і там чулися вигуки:

— Гля, братва, недобитий воєвода пожалував. Якої трясці приперся до Кремля? Йому що — жизня набридла?

Юрій Мнішек не зупиняючись, із двома слугами (третього залишив біля Спаської вежі на в’їзді до Кремля охороняти карету) встиг прошмигнути до палацу — доки ті бунтівники радилися, що робити з головним лядським заводієм.

Першими в покоях цариці (вже, на жаль, колишньої!) пана воєводу зустріли фрейліни. Зграйкою вискочили — ще злякані, деякі з синцями, не зовсім добре зодягнені, але як радісно защебетали: ах, пане воєводо! Ах, пане воєводо, що ми пережили в цьому клятому Кремлі, що пережили...

— Дякуйте Господу, що хоч живими залишилися. У Москві наших людей багато полягло. Та й досі безпеки немає — все може статися, — Москва сльозам не вірить! (Це сказав, як загледів, що деякі фрейліни плачуть.) Тримайтеся за свою пані — якось врятуємось...

Аж тут і Марина вибігла — легка на згадку.

Не вибігла, а наче випливла — все така ж маленька, граційна, струнка. Та й скільки їй? Стривай, та їй же всього... Всього лише сімнадцять. Вісімнадцятий пішов — ой леле! І вже — цариця. І вже колишня. І це у неповні вісімна­дцять — з ким ще таке могло трапитися? Всього лише дев’ять деньочків!.. О боги, боги, за що така несправедливість?.. Хоча... на Бога не можна ремствувати. Як Бог ухвалить, так і буде. Все у Його волі.

Марина вибігла засмучена, в її очах, як встиг загледіти батько, був недівочий сум-печаль...

— Ти жива, доцю? — з гіркотою мовив, ледве стримуючи сльози (ковтав їх). — Жива?

— Як бачиш, тату...

— Жива-а... — полегшено перевів подих пан воєвода. — І це вже добре. Моя найменшенька жива...

— Тільки й того...

— У наш час і в цій дикунській країні...

— Не говори так, тату...

— Але ж це... Це так. Як я кажу.

— Так, але... Я цариця цієї, як ти кажеш, дикунської країни. А вона швидше всього не дикунська, а дрімуча. Дрімуча Русь — я цього не врахувала. Як їхала сюди. Жаль...

— Справді, жаль. Що вона стане цивілізованою, як ми вже будемо там, де перебуває нині руський цар, твій муж, а мій зять.

— Мені жаль Дмитрія. А те, що я врятувалася — поки що врятувалася, це всього лише випадок.

— Але ми, слава Богу, живі. І це вже добре. І я щасливий... Що моя дочка вціліла. Все інше — переживемо. Я подбаю про наше майбуття...

— До нього ще треба дожити...

— Я подбаю про наше завтра.

Тут до покоїв, гупаючи чобітьми, зайшли якісь люди. У голосі, коли роти розкрили, — залізо.

— Побачення закінчено!!!

— Що?.. Як?.. — розгублено озирнувся пан воєвода. — Мені з моєю дочкою не дозволено... Не в тюрмі ж ми, зрештою, не в’язні... Не злочинці якісь.

— Побачення закінчено, — повторили ті люди із все тим же залізом у голосі (серця у них, мабуть, немає). — Пан воєвода переконався, що його дочка жива і здорова?

— Переконався, панове.

— А решта... решта буде такою, як вирішать ті, хто там, — було показано кудись угору. — Пан воєвода має залишити палацові покої.

— А що буде з моєю дочкою, а вашою царицею?

— Вірно лише перше твердження пана воєводи. А що з нею буде... Це вирішать ті, хто там, — знову показали кудись угору. — Все у волі Божій.

— Коли вирішиться?

— Невзабарі...

— Та-ату...

— До-очко?..

На тім побачення їхнє й скінчилося — наче й справді у в’язниці. Але все ж, незважаючи на арешт дочки, воєвода заспокоївся — від того, що дочка жива й здорова. Все інше й справді має вирішитися. Можливо, й скоро. Хоча швидко, як відомо, казка розказується, — в житті все складніше. А щодо дрімучої Русі, то... Стане ж вона колись цивілізованою. Цар Дмитрій хотів її навернути до Європи, одержав кулю в груди. Тому сподіванка лише на Господа — Він виведе Русь із дрімучих хащів. Шкода, що їх тоді вже не буде. Ще подумав: як бути з Мариною і самій Марині? Цариця вона вінчана. Короною, що її патріарх поклав дочці на голову. Цариця російська, яку дрімуча Русь вже не хоче визнавати за царицю, — то як бути?

Ет, заспокоював себе, час та обставини покажуть. Яка доля їй Господом визначена, таку долю й треба прийняти.

Коли йшов кремлівським двором, народ, що там все ще никав, дивився на нього — ба, ба витріщався! — як на якесь диво. Поляк і живий? І йде собі Кремлем. Тесть царя йде Кремлем, йде чомусь усе ще живий-живісінький...

Анонімний автор запише до «Щоденника Марини Мнішек»:

«Адже й завжди там більше мир може, аніж сенат, а особливо як трапляються вибори царя чи бунти».

Хоч бояри — та й сам Шуйський, — злякавшись некерованого натовпу, почали його приборкувати й заганяти звіра в лігво та наводити в Москві порядок, але до того порядку було ще далеко. Ніким не керована розбурхана юрма, сп’яніла від волі та крові, могла робити все, що її темна