Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— А як ви танки возите? Чи це — секретна інформація? — запитала Лариса.

— Тобі можу сказати. “Ілюшками” розвозимо. Іл-76 може підняти близько 50 тонн вантажу. А танк Т-62, наприклад, важить 37 тонн. Різниця завантажується чимось іншим, різні варіанти є. Найчастіше — боєприпаси. Головне, все добре зафіксувати, бо було в нас якось… гм... Потім надається фальшива супровідна документація, хабар митниці, щоб не перевіряли борт. Ну і там вже починаються маневри: летимо типу в одну країну, сідаємо на дозаправку ДЕСЬ: у Лібревілі (столиця Габону), у Ломі (столиця Того) чи в Кігалі (столиця Руанди), багато різних варіантів, в залежності від країни призначення.

— Кігалі… щось знайоме...це там, де був геноцид і бельгійських...?

— Так, це Руанда. І геноцид теж там не на рівному місці виник, але зараз у них відносно спокійно. Ну і є певні домовленості, котрі надають нам можливість безпечно сідати, заправлятись і летіти далі. Як правило, на той час вже настає ніч, і ми петляємо, оминаючи радари, а потім сідаємо на тимчасові злітні смуги.

— Там є злітні смуги?— здивувалася Лора.

— Ну… Тимчасові, — Степан криво усміхнувся, — бульдозер прогріб, розрівняв, водою залили, сонце висушило і вуаля! З тряскою, але можна сісти. Смуга вузька і коротка, щоб згори не так кидалася в очі. Кущі стрижуть, щоб не чіпляли крила літака. З супутника ж не видно, яка висота куща: метр чи п’ять? Досягаємо зазначених координат, даємо радіосигнал і ті, що нас зустрічають, запалюють посадкові вогні. Саме запалюють, а не вмикають.

— Це все так складно і заплутано…

— Взагалі то це схеми спецслужб. Їх дуже вдало копіюють… Або… Спецслужби їх самі і склали. 

— Спецслужби покривають торгівлю зброєю? — здивувалася Лора.

— Це лише моє припущення. Я не стверджую. Прямих доказів я не маю, але мотивів розхитати Африку і качати з неї ресурси задарма — бачу достатньо. Ну, але це все лише мої припущення. І ми, насправді, там не для стеження, — Степан зітхнув і повільно додав. — Ми всю цю муть КОН-ТРО-ЛЮ-Є-МО...   

Він замовк і якийсь час вів авто мовчки, а потім продовжив говорити.

— Далі у нас відбувається обмін “товар — алмази”. Всі все ще раз перевіряють, і до світанку летимо назад.

— А вертольоти ж як? Самі летять?

— Ні-і-і, — Степан засміявся. — Це було б дуже нахабно з нашого боку, хоча… цікава ідея. Я уявляю, як всі охрініють, якщо ми їх почнемо переганяти у всіх на очах, — Степан потер переносицю. Його дуже розвеселила така можливість, хоча у його веселості відчувались істеричні нотки. — Ні, мАла, все, що можна, з нього знімається і засовується всередину машини чи кріпиться поруч у вантажній кабіні “Ілюшки”. Адже сам вертоліт складається з "модулів", якщо можна так висловитися. Кабіна льотчиків, вантажна кабіна, хвостова і кінцева балка — розбірні, баки ще знімаються, лопаті.... вони вантажаться поруч, на спеціальний такий візок, бо довгі, і їх легше везти таким чином. Якщо візка десь задіяли — кріпимо до підлоги. Самі не летять. Дешевше “Ілюхами”, вони на одній заправці долають більшу відстань, ніж вертушки.

— Але ж воно все важке.

— Так. Вантажна кабіна “Ілюшки” обладнана бортовими кранами та лебідками. Вантажопідйомність задньої рампи — до тридцяти тонн, цього більше ніж досить, бо вертоліт коли зібраний близько семи тон, а тут частинами. І от приймають вони у мене цей Мі-8, і радіють, що зустріли когось з “Союзу”... А мені так неприємно від того всього стало… Дивився на них і розумів, що я — не кращий. Вони продають свої уміння, а я…

— Ти стежиш за всім і звітуєш…

— Так. Типу стежу. Третій рік незрозумілої роботи. Лише за те, що передав особисто я, можна давати пожиттєве деяким людям, а згори кажуть: “Давайте ще!” А все ж так очевидно. Все так недбало прикрито, — він похитав головою. — Мій головний бос по цих угодах (мова йде про одного зі збройних баронів, згаданого у попередніх главах — Леоніда Мініна) веде в цьому регіоні, на перший погляд, цілком законну діяльність. Він, серед всього іншого, володіє в Ліберії компанією, що займається видобутком коштовних порід лісу і прокладанням доріг у джунглях. Зрозуміло, що ці дороги за ВИПАДКОВИМ збігом обставин тягнуться до таборів ОРФ. І ці ребели (бойовики ОРФ) з калашами наперевіс, постійно обдовбані кокаїном, — Степан похитав головою. — Гнітюче видовище. Вони, на вигляд, ще діти, але вже навіть не люди. Не люди… — вираз його обличчя змінився і на ньому відобразився такий біль, що Лорі стало аж не по собі.

— Чому?... — їй боляче було бачити Степана таким, і переконання, що щось пережите в Африці мучило його, підсилювалось із кожним його словом.

— Їх забирають ще дітьми, садять на кокаїн. Причому вони його не колють, бо шприців немає — вони втирають його у надріз на шкірі. Закінчилося — втер ще, прямо в рану, а під наркотою, та ще з дитячим низьким порогом страху смерті, коли немає поняття “що є добре, а що погано”, бо долученні з раннього віку до вбивств і катувань… це не люди — це зграя диких тварин. Бездумні машини для вбивств.

— Сьєрра-Леоне? — запитала Лариса.

— Не тільки. Їх всюди вистачає. В Південному Судані, наприклад, з ТАКИХ — ціла армія. Їх тисячі. Вони неймовірно жорстокі і роблять речі, які… — Степан замовчав. Йому перехопило горло. — Щось мене несе. В Одесі я розм’як. Дуже різкою стала зміна оточення. Ти… а потім вони. 

— Невже на них не можна ніяк вплинути?

— Як на мене — лише ліквідація. Я не бачу шляхів  перетворення їх в більш-менш соціально адаптованих людей. Тим більше, що це не пара дітей. Їх десятки тисяч. Це нереально. Вони виконують накази своїх лідерів і фанатично їх захищають, а ті нахабніють. Безкарність породжує вседозволеність. Вони відчувають свою перевагу, владу… саме влада показує справжнє обличчя людини. І з того, що я бачу: всі люди — тварини.