Читати книгу - "Ім’я вітру"

— Як довго ти сьогодні гратимеш? — запитала вона.

— Уже недовго, — збрехав я. Я мусив пограти в Анкера ще щонайменше годину.

Вона проясніла.

— Добре. Піди зі мною після цього, мені треба, щоб мене хтось провів.

Ледве вірячи, що мені так поталанило, я вклонився їй.

— Звісно, я до твоїх послуг. Дозволь мені піти й закінчити.

Я попрямував до шинквасу, за яким жваво розливали випивку Анкер і дві його служниці.

Не маючи змоги потрапити йому на очі, я вхопився за його фартух, коли він поквапився повз мене. Він різко зупинився й ледве не пролив цілу тацю напоїв на столик, за яким сиділи клієнти.

— Зуби Господні, хлопче. Шо з тобою таке?

— Анкере, я мушу йти. Я не можу сьогодні лишатися до закриття.

Його обличчя посмутнішало.

— Така юрба просто так не збираєцця. Без пісеньки, як їх нічим не розважатимуть, вони тутка не всидять.

— Я зіграю ще одну пісню. Довгу. Але опісля я мушу піти. — Я кинув на нього сповнений відчаю погляд. — Клянуся, що компенсую це тобі.

Він придивився до мене.

— Ти шо, встряв у якусь халепу? — Я хитнув головою. — Значить, це все якась дівка. — Почувши, як хтось гукає, просячи ще випивки, він повернув голову, а тоді хутко відмахнувся від мене. — Гаразд, іди собі. Але май на увазі: пісня мусить бути доброю й довгою. І ти будеш мені винний.

Я вийшов на передній бік зали й поплескав у долоні, привертаючи до себе увагу присутніх. Щойно в залі стало помірно тихо, я почав грати. Перш ніж я дійшов до третього акорду, усі здогадалися, що це за пісня — «Мідник-гарбар». Найстаріша пісня у світі. Я прибрав руки від лютні й почав плескати у долоні. Невдовзі всі вже відбивали ритм в унісон — ногами по підлозі й кухлями по столах.

Цей звук мало не приголомшував, але коли я заспівав перший куплет, він достатньо притихнув. Тоді я перейшов до приспіву, і вся зала мені підспівала — хтось своїми словами, хтось у своїй тональності. Закінчивши другий куплет, я пройшов до одного столика неподалік і знову заспівав приспів разом з усією залою.

Тоді я недвозначно показав однією рукою на столик, щоб відвідувачі за ним проспівали куплет самі. До них дійшло, чого я хочу, лише за якусь хвилю, але очікування всієї зали вистачило, щоб спонукати одного сильно сп’янілого студента прокричати власний куплет. За це його нагородили оглушливими оплесками та радісними вигуками. Тоді, коли всі знову заспівали приспів, я перейшов до іншого столика й зробив те саме.

Невдовзі люди вже самі зголошувалися співати куплети після приспіву. Я пробрався до того місця біля зовнішніх дверей, де чекала Денна, і ми разом вислизнули в ранні сутінки.

— Ловко в тебе вийшло, — сказала вона, коли ми неквапом пішли геть від корчми. — Як гадаєш, скільки вони ще співатимуть?

— Це залежатиме лише від того, наскільки швидко Анкер зуміє розливати для них випивку. — Я зупинився на краю провулка, який тягнувся між задвірками Анкерової корчми й сусідньою пекарнею. — Дай-но мені хвилиночку — мені треба зняти лютню.

— У провулку? — здивувалася вона.

— У мене в кімнаті. — Я легко й швидко видерся на будівлю. Праву ногу на дощову бочку, ліву ногу — на підвіконня, ліву руку — на залізну ринву, і я перескочив на краєчок даху першого поверху. Перестрибнув через провулок на дах пекарні й всміхнувся, коли вона приголомшено охнула. Звідти я трохи пройшов угору й знову перескочив на інший бік, на дах другого поверху «В Анкера». Підчепивши засув на своєму вікні, я потягнувся та з легкістю опустив свою лютню на ліжко, а тоді повернувся донизу тим шляхом, яким видерся.

— Анкер бере з тебе гріш щоразу, як ти користуєшся сходами? — запитала вона, коли я наблизився до землі.

Я зійшов із дощової бочки та обтер руки об штани.

— Я приходжу та йду в різний час, — невимушено пояснив я, пішовши в ногу з нею. — Чи правильно я думаю, що ти шукаєш джентльмена, який міг би прогулятися з тобою сьогодні?

Вона глянула на мене скоса, і її вуста скривилися в усмішці.

— Цілком.

— Шкода, — зітхнув я. — Я не джентльмен.

Її усмішка збільшилася.

— Я вважаю, що ти досить близький до цього.

— Я хотів би бути ближчим.

— Тоді піди прогуляйся зі мною.

— Я був би надзвичайно цьому радий. От тільки… — Я трохи сповільнив крок, а моя усмішка поступилася місцем більш серйозному виразу обличчя. — А як же Совой?

Її вуста міцно стиснулися.

— То він заявив права на мене?

— Ну, не зовсім. Але ж тут діють певні норми…

— Джентльменська угода? — ущипливо запитала вона.

— Швидше злодійська честь, якщо бажаєш.

Вона поглянула мені у вічі.

— Квоуте, — серйозно промовила вона. — Вкради мене.

Я вклонився та змахнув рукою, показуючи на весь світ водночас.

— Слухаю й корюся.

Ми пішли далі, серед будинків і крамниць, які в місячному сяйві здавалися вмитими й блідими.

— Як там узагалі Совой? Я вже давно його не бачив.

Вона махнула рукою, відганяючи думку про нього.

— Я теж. Не тому, що він не намагався зі мною зустрітися.

У мене трохи покращився настрій.

— Справді?

Вона закотила очі.

— Троянди! Присягаюся, ви, чоловіки, залицяєтеся за однією й тією ж заяложеною книжкою. Квіти — добрий, милий подарунок для дами. Але ж це завжди троянди, завжди червоні й завжди досконалі тепличні квіти, якщо є можливість їх роздобути. — Вона повернулася до мене. — Чи думаєш ти про троянди, коли бачиш мене?

Я знав достатньо, щоб з усмішкою хитнути головою.

— А що тоді? Що ти бачиш, якщо не троянду?

Попався. Я один раз оглянув її з голови до п’ят, ніби намагаючись визначитися.

— Ну… — протягнув я. — Доведеться тобі простити нам, чоловікам. Розумієш, нелегко підібрати гідну дівчини квітку, вибач за формулювання…

Вона скривилася.

— Підібрати квітку. Так, цього разу я прощу.

— Біда в тому, що, коли даруєш дівчині квіти, твій вибір можна витлумачити в безліч різних способів. Чоловік може подарувати тобі троянду, бо вважає тебе гарною або тому, що гадає, ніби вони нагадують твої губи відтінком, формою чи м’якістю. Троянди дорогі, і він, можливо, бажає показати цінним подарунком, що ти для нього цінна.

— Ти добре виправдовуєш троянди, — сказала вона. — От тільки я все одно їх не люблю. Відбери іншу квітку, яка б мені підійшла.

— Але яка квітка підходить? Коли якийсь чоловік дарує тобі троянду, те, що бачиш ти, може не збігатися з його намірами. Ти можеш подумати, ніби він вважає тебе тендітною