Читати книгу - "Дар для Яри, Марина Орєхова"

Катя нарешті перестала звиватися і крутитися на кріслі, махаючи руками, і задумливо глянула на мене.

– Я не розумію, чим я можу допомогти? Адже я нічого не пам'ятаю і гадки не маю, що вона творила, бувши мною.

Ти не пам'ятаєш, але якісь сліди від її діяльності мали залишитися. Ці артефакти вона швидше за все десь приховала в нашому світі. Може, навіть у тебе вдома чи десь у неї схованка… Але це має бути щось надійне…

Хм… У моїй крихітній квартирі й голки не сховаєш…

Я вирішила не губитися в здогадах і запитати у своєї колоди. Яку обрати цього разу – навіть не було сумнівів. Звичайно ж, "Таро Звіра" Алістер Роулі. Кому, як не цим картам має бути відомо все про майно свого творця. Я швидко почала діставати карти одну за одною. Туз мечів – це ні що інше, як шуканий кинджал – вона придбала його за величезні гроші. Про це говорить Королева пентаклей. І зробила це ще за життя, судячи з Шістки кубків, давно в минулому, яке вже стерлося. Далі Колісниця та Мир. Меч перевезли кудись до іншої країни, схоже – до нашої. Дама мечів – це родичка Інесси. Матір? Схоже, вона стала власницею речей Інесси після її смерті. Далі я витягувала одні фігурні карти: Королі, Дами, Лицарі... Це все люди, які володіли кинджалом після смерті Інесси, схоже, що найближча рідня. Реліквія переходила з одних рук до інших.

Потім я знову перетасувала колоду, почавши розклад наново. Я питала, як атаме повторно опинився в руках Інесси. Катя весь цей час продовжувала нервово крутитися в кріслі, зітхати й припускати нові варіанти того, як Інесса могла використовувати її тіло і паспорт, але я не слухала її, повністю занурившись у розмову з картами. Отже, Страшний Суд та Жриця – це її перетворення на Катю. А ось і наш Туз мечів із Шісткою пентаклей та Лицарем мечів. Схоже, Інесса в тілі Каті якимось чином викупила атаме у своїх родичів у наш час, причому за гроші. Блазень явно дає зрозуміти, що ті й не здогадувалися, яку цінність несе в собі кинджал і срібний потемнілий браслет із потьмянілим, покритим нальотом камінням. 

– Ну що? Щось побачила? – запитала Катя, втомлена висувати все нові фантастичні припущення.

Я поставила колоді останнє питання про нинішнє місце знаходження реліквії. По картах стало зрозуміло, що це замкнений простір типу сейфа та під надійною охороною.

Ні, навряд чи це в тебе вдома. Ти могла б його виявити. Вона б не стала так ризикувати. Знаєш, я думаю, вона зберігає це десь у надійному місці, куди не отримає доступ аби хто, – резюмувала я.

Не в землі ж їй прикопувати своє добро?

Теж ризиковано. Можна не знайти потім самій. Слухай, а може, схованка у банку? – припустила я, дивлячись на Короля пентаклей, що зачиняє сейф із золотом.

– Це надійно. Цілком. Але нам все одно до неї не дістатися. Навіть якщо вона є.

У банку, напевно, зажадали б справжні документи. А де їй взяти їх, якщо вона давно мертва у цьому світі? Вона могла відкрити її на твоє ім'я.

Ти думаєш, що вона скористалася моїм паспортом?

Сподіваюсь що так.

 Що означає «сподіваюся, що так»! Це ж вона кредит на моє ім'я могла взяти! Ой, лишенько! Що робити?

Заспокойся. Навіщо їй кредит? Їй просто треба було надійно сховати цінні реліквії в цьому світі, на той випадок, якщо вони знадобляться їй. Нам потрібно обдзвонити всі банки, бажано міжнародні, і з'ясувати, чи немає десь ощадних рахунків на твоє ім'я. 

Я одразу ж попросила Марину зайнятися цим, а ми з Катею пішли до машини, обговорюючи подію. Я підвезла її додому, а потім рушила до Ріти.