Читати книгу - "Шлях меча"

Він ступнув до нас, приречено піднімаючи шаблю – і йому напереріз кинувся той самий круглолиций ориджит, який першим сказав: «Асмохат-та!»

Меч круглолицого так і залишився лежати на землі, а сам ориджит щось вигукував, захлинаючись словами й слізьми… вони впали, покотилися в пилюці, тіла їхні переплелися, перетворившись на клубок крику й місива, і лише я бачив, як, рвучись до ненависного мангуса, Джелме перехоплює шаблю лезом до себе й коротким ривком проводить по руці круглолицого, яка вчепилася йому в комір, і червоний браслет проступає трохи вище зап’ястя…

Руку.

Праву.

Руку.

Руку!..

І вогонь ударив мені в клинок.

Ніхто не помітив, як умер гордий нойон Джелме. Та він і сам не встиг нічого зрозуміти, відчути чи бодай злякатися. Просто я раптом став довгий, дуже довгий, на всю довжину повного випаду, і ось я вже короткий, такий, як колись, ось я вже зринув з випадкового просвіту між двома сплетеними тілами, а круглолиций не знає, що бореться з мерцем, і кров із розсіченої яремної жили Джелме заливає йому обличчя, одяг…

Чен, не витираючи, кинув мене в піхви, лівою рукою підібрав нойонову шаблю, довго дивився на неї – що бачив він у ту мить? – і нарешті вихопив із-за пояса Дзютте.

Блазень обійняв шаблю, і та вмерла легко й швидко.

Дикі Леза відгукнулися протяжним стогоном.

Чен тримав Дзю в руці аль-Мутанаббі, у страшній руці, у нашій спільній руці, у зрослому воєдино вмінні дарувати життя й віднімати життя, і я не ревнував Уламка до руки Чена в Рукавиці.

Я думав про день, коли Чена не стане, коли його права рука вмре удруге, і про те, що того дня я…

…я…

Що буде зі мною того Судного дня?!

Круглолиций ориджит підвів голову – Я-Чен здригнувся, побачивши його обличчя – і заговорив хрипким зривистим голосом.

Узявши Дзютте в ліву руку, Чен опустив руку аль-Мутанаббі на моє руків’я.

– Він каже… – переклав, підійшовши до нас, Асахіро, єдиний, хто спокійно дивився на живу латну рукавицю; ні, не єдиний – ще Коблан. – Він каже, що Асмохат-та добрий. Асмохат-та не хотів убивати дурних дітей Ориджа. Він, молодший брат Джелме-багатура, Кулай-мерген, бачив це. Джелме-багатур не хотів прозріти. Джелме-багатур розплатився за сліпоту. Він, Кулай-мерген, каже: Асмохат-та добрий. Добрий і справедливий. Він, Кулай-мерген, вкладає повід своєї долі в праву руку Асмохат-та і просить його більше не вказувати сталевим пальцем на решту дітей Ориджа. Це слово Кулай-мергена.

Найближчий до Мене-Чена шулмус підвів голову. Сиві патли падали йому на очі, і весь він нагадував побитого пса.

Підвестися він не насмілився.

Вигукнув щось і знову увіткнувся лобом у ратище свого списа.

– Він сказав, – переклав Асахіро, – що слово Кулай-нойона – це слово всіх дітей Ориджа. І що не треба більше вказувати пальцем. Ні на кого.

Но-дачі на плечі Асахіро ворухнувся.

– Ти знаєш, Єдинороже, – неголосно сказав Но, – по-моєму, якщо мені і є чим пишатися в цьому житті, то це тим, що я випадково відрубав руку твоєму Придаткові. Не знаю, чи було в мене ще щось, чим варто пишатися, крім цього… і не знаю, чи буде.

Я не відповів.

Я дивився на закривавленого Кулая, який обіймав на колінах тіло вбитого брата; і уламки загиблої шаблі поруч із ними були подібні до уламків Дитячого Вчителя на кабірській бруківці.

І день був подібний до ночі.

…Небо. Воно, немов відвологле полотнище, провисало над величезним валуном, біля якого сидів самотній чоловік у стародавніх латах; небо загрожувало прорватися лютою, короткою і зовсім марною зливою, такою звичайною для середини осені на окраїні Мейланя, північному кордоні емірату, межі пісків Кулхан.

Беззвучно спалахнула синя гілляста блискавка.

Грому не було.

Узагалі.

І повітря відчутно тиснуло на плечі.

Доля ліниво лежала поверх валуна, згорнувшись у слизьке лускате кільце круж прямого й вузького меча з китицями на руків’ї; поруч із мечем, схожим на ріг казкового звіра Цілінь, лежав важкий кинджал дзютте з тупим гранованим клинком і однобічною ґардою.

Чоловік сидів, притулившись спиною до каменя, що нагрівся за день, і бездумно погладжував пальцями лівої руки передпліччя правої. Шкіра під пальцями була тверда і луската, схожа на долю на валуні, але тепла.

Жива.

Чи просто це метал віддавав накопичене тепло?

Хтозна…

Потім почулися кроки, і до валуна неспішно наблизилися двоє.

– Я розумію – так було треба…

Це сказав перший – стрункий сухощавий чоловік років сорока п’яти, що тримався підкреслено прямо; обличчя його було суворе й спокійне.

Він щільно стиснув тонкі губи, через що вони побіліли й стали схожі на давній рубець, вийняв із піхов довгий меч есток із крученою ґардою з чотирьох смуг чорної сталі й поклав зброю на валун.

– Це