Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Я у великій скруті, — вів далі незнайомий. — Моє прізвище Біндинг. Рихард Біндинг. Я добираюсь до Цюриха і не маю жодного сантима, щоб оплатити притулок на ніч. Я не збираюся просити у вас грошей, лише хотів спитати, чи не дозволите ви мені переночувати отут, на підлозі…

Керн здивовано глянув на чоловіка.

— Отут? — перепитав він. — У цій кімнаті? На підлозі?

— Авжеж. Я звичний до цього і постараюсь не турбувати вас. Я вже три ночі в дорозі. Ви ж знаєте, як воно — просто неба ночувати десь на лаві, повсякчас чекаючи, що тебе схопить поліція. І коли потім на кілька годин потрапиш у безпечне місце, відчуваєш себе щасливим.

— Це мені відомо. Але ж погляньте на цю кімнатку! Тут же ніде немає стільки місця, щоб вам простягтися на весь зріст. Як же ви будете тут спати?

— Та нічого, нічого! — палко запевняв Біндинг. — Якось примощуся! Скажімо, отам у кутку. Я можу спати сидячи, прихилившись до шафи, і це вже досить добре! Нашому братові аби хоч трохи спокою, а спати мй вміємо по-всякому!

— Ні, так не годиться. — Керн подумав хвилинку. — Кімната коштує два франки. Я можу дати вам грошей. Це найпростіший вихід. Тоді ви й виспитесь як слід.

— Ні-ні, грошей од вас я не візьму! Я прийшов не заради цього! Тим, хто тут проживає, гроші самим потрібні! Крім того, я вже питав унизу, чи не можна мені десь переночувати. Немає жодної вільної кімнати.

— Якщо у вас в руках буде два франки, може, і знайдеться.

— Навряд. Хазяїн сказав мені, що людину, яка два роки просиділа в концтаборі, він би пустив переночувати й задарма, але в нього справді немає жодної вільної кімнати.

— Що? — здивувався Керн. — Ви два роки просиділи в концтаборі?

— Еге ж, — Біндинг затиснув свого капелюха між коліньми, вийняв із нагрудної кишеньки пом’ятий папірець, розгорнув його й подав Керну. — Ось, погляньте! Це моя посвідка про звільнення з Ора-нієнбурга.

Керн обережно взяв довідку, боячись порвати її на згинах. Досі він ще не бачив документа про звільнення з концентраційного табору. Прочитав заголовок, друкований текст посвідки, вписані на друкарській машинці прізвище та ім’я — Рихард Біндинг, потім оглянув печатку зі свастикою, чіткий підпис чиновника — все було правильно. Навіть відповідало всім нормам німецького педантичного бюрократизму, і саме від цього всього стало аж моторошно — так, ніби людина повернулася з пекла з документом і візою на право проживання на цьому світі.

Керн повернув довідку Біндингу. Тоді сказав:

— Послухайте, я знайшов вихід! Ви лишаєтесь на моєму ліжку в моїй кімнаті. Я маю в цьому пансіоні одну особу, в якої більша кімната. Я зможу там прекрасно переспати. І таким чином будемо влаштовані обидва.

Біндинг вирячив на нього здивовані очі.

— Але ж це неможливо!

— Навпаки! Це простіше простого! — Керн зняв своє пальто, накинув на плечі поверх піжами, потім узяв на руку костюм і схопив черевики. — Ось так! Це я беру з собою. Тоді мені не буде потреби турбувати вас занадто рано. Я зможу й там одягнутись. Я радий, що маю можливість дещо зробити для людини, яка зазнала так багато лиха,

— Але ж… — Біндинг несподівано схопив Керна за руки. Здавалося, він поривається поцілувати їх. — Боже мій, та ви ж янгол! — белькотав він. — Ви рятуєте мені життя!

— Що ви, що ви… — збентежено мовив Керн. — Просто людина людину виручає у скруті — от і все. А інакше до чого б ми дожили? Приємного вам сну!

Бачить Бог — на краще я й не сподівався!

Керн подумав мить, чи не взяти з собою й валізу. Там у боковій кишеньці він сховав свої сорок франків. Але гроші були сховані добре, валіза замкнена, і він не наважився так одверто виявляти свою недовіру до людини, яка побувала в концтаборі. Емігранти не обкрадають один одного.

— На добраніч! Приємного вам сну! — сказав він ще раз і вийшов.

Рут жила в тому ж коридорі. Керн тихенько стукнув двічі у двері її

кімнати. Це був їхній умовлений сигнал. Рут Одразу ж одчинила.

— Щось трапилося? — злякано спитала вона, побачивши у нього в руках речі. — Тікати треба?

— Ні. Я тільки пустив у свою кімнату одного бідолаху, який вийшов із концтабору і вже кілька ночей підряд не спав. Можна мені переспати тут у тебе на шезлонгу?

Рут усміхнулась.

— Шезлонг уже старий, розхитаний… Невже ти гадаєш, що ми не помістимось удвох на моєму ліжку?

Керн миттю вскочив до кімнати й поцілував Рут.

— Часом я дійсно ставлю такі безглузді запитання, яких світ не чув, — мовив він. — Але повір мені: це лише тому, що я збентежений. Для мене все це надто нове.

Кімната Рут була трохи більша, ніж у Керна. Меблі в ній, за винятком шезлонга, були такі ж самі, але Кернові здавалося, ніби вона має зовсім інший вигляд. «Дивно, — .думав він, — це так здається через оті кілька речей Рут: вузенькі черевички, блузка, коричнева спідниця — а скільки ніжності в них! А мої речі надають кімнаті лише безладного вигляду».

— Рут, — мовив він, — якщо ми захочемо побратись… то, знаєш, ми ніяк не зможемо цього зробити. Бо в нас немає документів.

— Знаю. Але давай про це не будемо турбуватись. І, власне, навіщо нам взагалі мати дві кімнати?

Керн засміявся.

— З поваги до високоморальних швейцарців. Жити непрописа-ними — це ще сяк-так, але неодруженими — просто неможливо!

Наступного ранку він почекав до десятої години, потім пішов до своєї кімнати по валізу. Хотів виписати собі кілька адрес, а потім Бін-динг нехай собі ще поспить.

Проте в кімнаті вже нікого не було. Певно, Біндингуже знову вирушив у путь. Керн розкрив валізу. Вона виявилася не замкненою, і це здивувало Керна. Він був певен, що вчора ввечері замикав її. Іще здавалось, ніби й флакони лежать не так, як лежали раніше. Керн гарячково нишпорив по валізі. Маленький конверт у потаємній боковій кишеньці лежав на місці. Він розкрив його і одразу ж побачив, що швейцарські гроші зникли. Лише дві австрійські п’ятишилінгові банкноти випали з конверта»

Він ще раз обшукав усю валізу; перевірив кишені костюма, хоча був певний, що грошей туди не клав. Він ніколи нічого не носив при собі — на той випадок, коли його спіймають на вулиці. Тоді принаймні в Рут залишиться валіза й гроші. Проте сорок франків зникли.

Керн сів на підлогу поряд