Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Альфонс — це хазяїн пивнички, Ленців добрий приятель.

— У Ленца, мабуть, скрізь є приятелі, — сказала вона, сміючись.

Я кивнув на знак згоди:

— Він швидко їх знаходить. Ви ж бачили, як він заприятелював з Біндінгом…

— їй-богу, правда, — відповіла вона, — у них це вийшло блискавично…

Ми поїхали.

Альфонс був огрядний, лагідний чолов’яга. Випнуті вилиці. Очі маленькі. Рукава сорочки закасані. Руки — як у горили. Кожного небажаного клієнта він сам викидав за двері. Навіть спортсменів з товариства «Вірність батьківщині». На випадок ускладнених конфліктів у нього під прилавком завжди лежав молоток. Пивничка стояла на вигідному місці — поруч з лікарнею. Отож Альфонс заощаджував на транспортних видатках…

Хазяїн провів волохатим ручищем по столику з світлого ялинового дерева.

— Пива? — спитав він.

— Горілки й чогось попоїсти… — відповів я.

— А для дами? — спитав Альфонс.

— Дама теж вип’є горілки, — сказала Патриція Гольман.

— Сила, сила, — промовив Альфонс. — Є бігос — свинячі реберця з кислою капустою.

— Сам заколов кабана? — спитав я.

— Авжеж, сам!

— Але ж дама, певно, схоче на закуску чогось легшого, Альфонсе…

— Казна-що ви говорите, — сказав Альфонс. — Ви спершу погляньте на бігос!

Він гукнув офіціантові, щоб той показав нам бігос.

— Знаменита була льоха! — вів Альфонс далі. — Медалістка! Дві перші премії!

— Ну, проти цього й справді ніхто не встоїть, — на мій подив заявила раптом Патриція Гольман так упевнено, ніби вона роками вже вчащала до цього шинку.

Альфонс підморгнув:

— Отже, два бігоси?

Вона кивнула.

— Добре! Піду сам виберу!

Він подався на кухню.

— Я даремно побоювався, що вам тут не сподобається, — сказав я. — Ви вмить скорили Альфонса. Сам пішов вибрати страву! Він робить це тільки заради постійних відвідувачів!

Повернувся Альфонс:

— Додав вам іще й свіженької ковбаси.

— Непогано! — зауважив я.

Альфонс приязно подивився на нас. Принесли горілку. Три чарки. Одну — для Альфонса.

— Ну то будьмо! — сказав він. — Щоб у наших дітей були багаті батьки!

Випили. І дівчина випила, а не просто пригубила.

— Сила, сила, — знову промовив Альфонс і почвалав до свого прилавка.

— Ну, як горілка? — спитав я.

Дівчина пощулилась.

— Трохи заміцна. Але ж мені не можна було осоромитися перед Альфонсом…

Бігос був на славу! Я з'їв дві великі порції, та й Патриція Гольман з'їла значно більше, ніж я від неї сподівався. Мені дуже подобалось, що вона так просто й невимушено поводиться в компанії й почувається в шинку як удома. Без церемоній вона випила з Альфонсом ще чарку горілки.

Альфонс непомітно підморгнув мені, мовляв, усе йде гаразд. А Альфонс був знавець! Він не так знався на красі та культурі людини, але, скорше, на суті, на змісті.

— Якщо вам пощастить, то ви взнаєте Альфонсове вразливе місце, — сказав я.

— Хотіла б дізнатися, — відповіла дівчина. — Подивитись на нього, то не скажеш, що він може мати хоч якесь вразливе місце.

— Має! Он гляньте! — я показав на столик біля прилавка.

— Як?! Грамофон?!

— Не грамофон. Хор! Альфонсова пристрасть — хорові співи. Не танці, не класична музика, а тільки хор — чоловічий, змішаний… Усі оті платівки — то все хорові співи. Та ось і він іде…

— Ну як? Смакує? — спитав Альфонс.

— Як дома в рідної матінки, — відповів я.

— А як сподобалось дамі?

— Ніколи не їла такого смачного бігосу, — сміливо заявила дама.

Альфонс задоволено кивнув.

— Зараз я поставлю вам свою нову платівку. Ви такого ще не чули.

Він пішов до грамофона. Зашурхотіла по платівці голка — і в залі загримів могутній чоловічий хор, дужі голоси заспівали «Лісову тишу». Це була з біса гучна тиша.

З першого ж такту в пивничці залягла тиша. Не виказати благоговіння до Альфонсових хорів було просто небезпечно. Він стояв, спершись волохатими руками на прилавок. Під впливом співу обличчя його змінилося, стало замріяним — яким лишень здатне бути обличчя горили. Хорові співи мали над Альфонсом незбагненну силу. Під їхнім впливом він ставав лагідним, як ягня.

Він міг встряти в колотнечу, та коли в розпалі бійки лунав чоловічий хор, він одразу ж кидав битися, ніби до нього доторкнулися чарівною паличкою, починав слухати й уже ладен був замиритися. Колись, як він був іще запальніший, дружина завжди тримала під рукою його улюблені платівки. Тільки-но, бува, ситуація почне розпалятися й Альфонс дістає вже з-під прилавка молоток, як вона швиденько ставить голку на платівку — й він одразу ж кидає молоток, слухає і заспокоюється. Тепер потреба в цьому відпала: дружина його померла, її портрет — дарунок Фердинанда Гpay, який за це міг харчуватися в пивничці безкоштовно, — висів над прилавком, та й сам Альфонс постарів і запал його згас. Платівка скінчилась, Альфонс підійшов до нас.

— Чудово! — сказав я.

— Особливо перший тенор, — додала Патриція Гольман.

— Слушно! — сказав Альфонс і вперше за весь вечір пожвавішав, — а ви розумієтеся на таких речах! Перший тенор — то співак високого класу.

Ми розпрощалися з хазяїном.

— Вітайте від мене Готфріда, — сказав він. — Скажіть, нехай заходить!

Ми стояли на вулиці. Перед будинком росло старе гіллясте дерево, плями світла й тіні від ліхтарів неспокійно бігали по дереву аж до густої крони. Гілки вже вкривалися легеньким зеленим пушком, у тьмяному хисткому світлі дерево виглядало могутнім і високим, здавалося, що крона його губиться в сутінках десь там угорі — так наче велетенська розчепірена рука з незмірною тугою поривається до неба.

Патриція Гольман скулилась.

— Вам холодно? — спитав я.

Вона підняла плечі й засунула руки в рукава свого хутряного жакета.

— Скоро зігріюсь. У приміщенні було досить жарко.

— Ви надто легко одягнені. Вечори іще холодні.

Вона похитала головою.

— Не люблю важкої одежі. Та й хочеться, щоб нарешті потепліло. Не терплю холоду. Принаймні тут, у місті.

— У «кадилаку» тепло, — сказав я. — Про всяк випадок я взяв з собою плед.

Я допоміг їй сісти в машину й поклав їй на коліна плед. Вона підтягла його вище.

— Розкішно! От тепер чудово. А то холод навіває сум.

— Не лише холод… Проїдемося трохи? — спитав я, сідаючи за кермо.

Вона кивнула:

— З приємністю.

— А куди?

— Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди…

— Гаразд…

Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це була година пік вуличного руху. Майже нечутно посувалися ми вулицями — так тихо похуркувала машина. Здавалося, що наш автомобіль — це корабель, який безгучно лине барвистими каналами життя. Повз нас пропливали вулиці, освітлені під’їзди будинків, вогні, ряди ліхтарів, солодка, ніжна схвильованість цього вечора, лагідний трепет осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж