Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Ми всі — не з простих. Ми — німці!

— Годі вже розбалакувати, — посміхнувся Козак Мамай. — Дай-но йому борщу.

— Стривай! — І превелебний спитав у німця: — Ви щось малювали на цьому папері?

— Не малювали, а креслили, — знову заперечив німчин, мовби сидів у ньому якийсь національний чорт протиріччя. — Креслили, а не малювали!

— Тьху, харпацька душа! Та що ж ви за люди? — спитав Козак Мамай.

— Ми не люди, — відмовив рейтар.

— Та хто ж ви?

— Я вже сказав: ми — німці.

— Амінь! — кивнув єпископ і, взявши найбільшу ложку, провадив далі: — Та коли вже ви — німці, коли вас принесли чорти до нашої хати, то чи не спробував би ти, довгоп’ятий, нашої козацької страви? Га? Іди-но, йди, майн гер, сюди. Ось ложка. Тріскай!

— Ми не тріскаємо, а споживаємо…

— Лопай, нечиста сило!

— Я вже сказав: ми не лопаємо, а годуємось, як і належить людям благородним!

— Бери ложку!

Пан барон узяв.

— Жери!

Пан барон, як і завше ласий до чужого шматка, набрав уже борщу й підніс до рота.

— На здоров’я, — сказав Мамай. — На здоров’я козі, що хвіст короткий!

30

Зопалу сьорбнувши козацької страви, рейтар очманів, закашлявся, засіпався, зачмихав і зачхав, аж у печінці йому щось закавкало, аж руки зсудомило, аж білозорі його баньки полізли на лоба.

— Їж! — наполягав Мелхиседек.

— Не можу! — нарешті здобувся на слово бідолашний рейтар, котрому до тої хвилини здавалось, буцім він може все на світі. — Не можу, майне герен!

— Лигай-но! — підбадьорював бундючного барона Козак Мамай.

— Це ж — якась нелюдська страва!

— Ти ж сам казав, що ви не люди!?

— Ой! Від цього й лев умре…

— А ми, гляди, живі та дужі.

— Що козакові здорово, те німцеві — смерть! — посміхнувся Гнат Романюк.

— Наминай, собако! — звелів пан сотник.

— Умру-таки, майне герен!

— Ковтай!

— Сконаю…

— А коли сконаєш, — озвався й Козак Мамай, — коли ти не годен навіть козацької страви заживати, то чого ж ти припер нашу землю плюндрувати? Тебе ж тут, слимаче, зітруть на макуху… Гамай!

— Ой пробі, майне герен! Ой умру!

Переймаючи німцеву поведінку, ловлячи за хвіст його чорта-суперечника, Козак також зайшов у спірку:

— Та не вмреш, — сказав він, — не вмреш, а дуба даси.

— Славні прусські рицарі дають не дуба, а Богу душу!

— Їж! Богу… душу… мать! — розвередився до краю Мамай.

— Ой умру!

— Та не вмреш, а ґиґнеш.

— Ой… ґиґну! — нарешті перестав на кожне слово заперечувати німчин.

— Ґиґнеш?

— Ґиґну.

— Переставишся?

— Переставлюсь.

— Здохнеш, пане!

— Ой здохну ж!

— От і добре, — зареготав Козак Мамай. — Ми ж тут об заклад побилися: чи ґиґнеш ти, чи здохнеш, а чи дуба даси?

А владика доточив миролюбиво:

— Або їж, або кажи — про що питають: чого сюди прийшли?

— Не скажу.

— То їж!

— Не можу!

— То кажи.

— Ні! Не скажу…

— То бери ложку!

— Не скажу! Але… під тиском обставин… я змушений…

— Ну, гаразд, нехай буде «під тиском обставин». Кажи!

— Унзер унюбервіндліхер гауптман звелів вашому недоумкуватому гетьманові розбити на озері греблю, щоб увійти в Мирослав по сухому.

— Коли ж ви маєте все це зробити?

— На світанку.

Почувши те, отець Мелхиседек прожогом зірвався з-за столу, став надягать на себе рясу, бо ж тривала й тривала війна, — і, вже виходячи з господи, почув запитання Романюка:

— Ти кажеш: ваш гауптман наказує ясновельможному? Гетьманові України?!

— А чого ж! Де ж видано, щоб якийсь пернатий Однокрил… від нього ж гусаком тхне верстов за дві! щоб якийсь поганий гетьман та наказував німецьким благородним рицарям? Ого!

— Хто ж кого наймав? — саркастично спитав отець Мелхиседек і вийшов, грюкнувши дверима куховарні.

— Одведіть пана барона в холодну, — кивнув Мамай куценькому монашкові та й поспішив з товаришами за архієреєм-полковником.

Виходячи останнім, пан Купа-Стародупський пильно озирнувся на Зосиму, що саме починав в’язати руки полоненому рейтарові.

Коли всі вийшли, куценький ченчик, озирнувшись на двері й схопивши чиюсь мокру ложку, так заходився коло мудрого борщу, аж лящало за вухами, а полонений пан барон з неприхованим страхом стежив за коротконогим монашком: слимак слимаком, а до того ж борщу! — І пан барон задумався над тим, що ж за химерні люди живуть у оцій незбагненній стороні.

31

Хутенько покинувши архієрейську господу, пан обозний поспішив додому, до сласної жіночки, бо знав, що вона дожидає його з нетерплячкою, як тільки й може ждати кохана й любляча жона.

Владика-полковник, поставивши пильнішу варту коло греблі, подався притьмом по валах перевіряти нічну сторожу.

Гнат Романюк поспішив у поле, де стояли табором, розташувавшись між козацтвом, ті кільканадцятеро сербів та поляків, що перекинулись до мирославців разом з ним.

Козак Мамай з алхіміком похопилися за якимось пильним ділом до руїн домініканського монастиря; але ж не до тієї просторої келії, де притулилась таємнича майстерня алхіміка, що про неї в Мирославі переповідали стільки всяких дурних небилиць і страхів, мов про пекельне кишло, — Іваненко з Мамаєм поспішали в підземелля, до свого полонника, Оврама Роздобудька, щоб однести йому чогось там попоїсти, щоб духу додати в тяжкому труді підземного шукача скарбів, щоб дещо в нього попитати.

А молоденький сотник Михайло тим часом, з поміччю коваля Іванища, одвівши додому п’яненьку від козацького борщу Явдоху, перечекав у хаті, покіль вона засне, і нишком вибрався в темний садок, щоб трохи перегодом збігати й поглянути, що там серед ночі діється в його сотні.

…Як і минулої ночі, над городом шаленіли тисячі забісованих сліпим коханням соловейків.

Знавіснівши від любові, вони співали та й співали, п’яні співуни, — просто від кохання співали, а не оспівували його, своє кохання, як те часом роблять декотрі версифікатори (про віршомазів річ, а не про щирих поетів), забуваючи, що любов речена ще й заримована — в ту ж холоднісіньку мить уже не є любов, а тільки щебетлива лжа, якої ненароком скуштувавши (тобто декотрих наших пісень про кохання попослухавши), хутенько повиздихали б (од природного почуття осоруги) не тільки справжні соловейки по садах, а й найостанніші між горобцями горобці, бо ж усі вони цвірінькають лише тому, що й жити без пісні не можуть (як і справжні поети), а зовсім не тому, що пані Доля тим горобчикам — за досконале цвірінчання трішки більше підсипає на второвану дорогу поезії з-під пишного хвоста Пегаса тепленьких кізячків… Але ж ніхто ще на Вкраїні в ті далекі роки не заробляв собі хліба піснями, та й у Європі все було трішки інакше, а той же самий Шарль Сорель (у тому ж таки «Кумедному життєписі Франсіона»,