Читати книгу - "Нічний цирк"

— Скажіть мені, що робити, — просить хлопчик.

Нью-Йорк, 1 листопада 1902

Крихітну кімнатку, де напхом напхано книжок, Бейлі знаходить без труднощів. У кутку сидить великий чорний ворон і допитливо спостерігає, як хлопчик нишпорить на столі.

Бейлі з хвилюванням гортає сторінки чималої книги в шкіряній палітурці, поки не знаходить потрібну, з підписами Крихітки й Прибамбаса. Він обережно вириває аркуш, не залишивши в корінці жодного клаптика паперу.

Далі хлопчик знаходить у шухляді ручку й записує на папері власне ім’я, згідно з інструкціями чарівників. Поки чорнила сохнуть, він збирає все необхідне, звіряючись з уявним списком, чи нічого не забув.

Пряжу він знаходить легко — клубок лежить просто на стосі книжок.

Дві карти — одна звичайна гральна, а друга — карта таро з янголом — лежать між паперами на столі, і Бейлі закладає їх за обкладинку книги.

У клітці над головою метушаться голуби, тихенько тріпочучи крильми.

Найскладніше знайти кишенькового годинника на довгому срібному ланцюжку. Він лежить на підлозі біля столу, і Бейлі, коли намагається здмухнути з нього пилюку, бачить вигравіювані на затильній поверхні ініціали Г. Б. Годинник більше не цокає.

Хлопчик кладе вирвану сторінку на книгу й засовує під пахву. Пряжу та годинника він заховав до кишень разом зі свічкою з Дерева Бажань.

Ворон витягує голову вслід хлопчикові. Голуби в клітках знову поснули.

Бейлі перетинає прилеглий намет, оминаючи подвійне коло стільців, наче ідея пройти між ними здається йому неприйнятною.

Надворі досі накрапає дощ.

Хлопчик квапиться до внутрішнього двору, де на нього чекає Тсукіко.

— Селія сказала, щоб я позичив у вас запальничку.

Тсукіко допитливо хилить голову. Вона має дивний вигляд — наче пташка з котячою посмішкою.

— Так, це можна, — урешті вирішує вона, дістає з кишені пальта срібну запальничку й дає хлопчикові.

Та виявляється важчою, ніж він гадав. Корпус із потертого й почорнілого срібла із символами, котрі Бейлі не впізнає, майже цілком приховує складний механізм.

— Обережніше з нею, — попереджає Тсукіко.

— Вона магічна? — цікавиться Бейлі, зусібіч роздивляючись запальничку.

— Ні, але стара й виготовлена дуже дорогою мені людиною. Припускаю, ти збираєшся знову запалити його? — дівчина-змія показує на високу чашу з кованого металу, у якій колись горіло вогнище.

Бейлі киває.

— Допомога потрібна?

— А ви хочете допомогти?

Тсукіко знизує плечима.

— Результат мене не надто цікавить, — каже вона, але щось у тому, як дівчина-змія дивиться на навколишні намети й багнюку, змушує Бейлі засумніватися.

— Я вам не вірю, — чесно каже він. — Але мене цікавить результат, і я маю впоратися сам.

Тсукіко всміхається, і це перша усмішка, котра здається Бейлі щирою.

— Тоді не заважатиму, — каже дівчина. Вона торкається пальцями залізного казанка, і майже вся дощова вода в ньому перетворюється на пару, здіймається легкою хмаркою і зливається з туманом.

Без жодних додаткових порад чи підказок Тсукіко йде смугастою чорно-білою доріжкою, залишивши Бейлі самого на подвір’ї. За жінкою куриться тонесенька цівка диму.

Хлопчик пригадує, як Прибамбас розповідав йому історію запалювання вогню — першого запалювання. От лише тоді він не розумів, що тієї самої ночі Прибамбас народився. Хлопчик так детально все описував, що Бейлі вважав, наче він бачив усе на власні очі: лучників, кольори, ціле дійство.

А тепер тут стоїть Бейлі й намагається відтворити свято за допомогою книги, дещиці пряжі й позиченої запальнички. Сам. Під дощем.

Він бурмоче собі під ніс те, що пам’ятає з настанов Селії, котрі стосувалися чогось складнішого, аніж пошук книжок і зав’язування ниток. Вона казала щось про зосередженість і мету, але він не все зрозумів.

Хлопчик обгортає книгу довгою вовняною багряною ниткою, на якій засохло щось сухе й коричневе.

Потім зав’язує три вузли, міцно прив’язуючи вирвану сторінку до обкладинки й надійно затискаючи карти всередині.

Ланцюжок із годинником він теж закручує довкола книжки — так туго, як тільки може.