Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

тоді! Далі прибіжать вовки Вотана, їх звати Гері та Фрекі, вони гризтимуть наші голови, ти відчуєш їхні ікла у черепі! Далі буде восьминогий кінь Вотана Слейпнір, який вдарить нас у голову своїми вісьмома копитами, одне за одним — до восьми! Мало хто витримує Слейпніра, лише одиниці, справжні герої! Але і їм не судилося врятуватися! Бо їх Вотан вражає своїм списом Гунгніром, який наскрізь пробиває голову і забирає твій розум, залишає лише безсиле, виснажене жахом тіло! — він кричить і знову плаче.

— А далі?

— Якщо твоє тіло буде живим, його відпустять, і воно, скоріш за все, втоне десь у болотах. А може, вийде до людей, як зробив начальник першої інженерної групи.

— Це той, що збожеволів?

— Так, горюни його викрали і принесли у жертву Вотану. Він не витримав і вже на воронах збожеволів!

— А другий інженер, чому він застрелився?

— Не знаю подробиць, думаю, що його погано обшукали, не знайшли револьвера. Він, мабуть, сподівався, що револьвер допоможе, але зустрівся з таким нестерпним страхом, після якого неможливо жити! І тепер нам доведеться пережити це! Ні! Ні! Я не хочу!

У професора почалася справжня істерика, як ото з бабами буває. Я лежав спокійно, тільки сумно мені стало, що ось так по-дурному потрапив у халепу. За Моніку я не хвилювався. Всі свої статки я заповідав їй, призначив виконавцем духівниці пана Миколу Хомутинського, окремо написавши про щомісячну виплату Уляні Гаврилівні. Не пропадуть вони без мене, про це я потурбувався завчасно, бо розумів, що з вогнем граюся і всяке може бути. Але все одно було прикро, бо так уже я хотів побачити Моніку дорослою. Бідна дитина, матір у неї забрали, а тепер і батька.

— Тьху! — плюнув я голосно.

— А хтось знає, де ви? — спитав Шищенко.

Довіри я до нього не мав, то збрехав.

— Звісно, знають. Я завжди залишаю докладний лист із описом, куди їду і для чого. До того ж, встиг учора телеграму відправити, де поділився своїм підозрами щодо горюнів. Вже скоро тут поліція буде.

— Нікого тут не буде, — зітхнув професор.

— Чому це?

— Тому що горюни справникові хороші гроші платять і він за них стіною. В найкращому разі приїде справник до «Хусгіна», отримає позачергово грошенят і доповість, що перевірка нічого не виявила, а куди подівся Іван Карпович Підіпригора, невідомо.

— Ну, Іван Карпович Підіпригора — це ж не просто так, це на всю імперію фігура, мене шукатимуть.

— Для годиться і не довго. Бо зараз же війна всіх хвилює. А як почнеться вона, то стане не до вас і ваших пригод.

— А вас чому вирішили зі мною?

— Не знаю. Вийшов із довіри. Може, дізналися, що до мене з контррозвідки приходили, злякалися, що і в них неприємності будуть. Не знаю. Але я не заслужив цього, не заслужив! — він знову довго плаче. — Розумієте, Іване Карповичу, я ж учений! Вчений!

І в якій-небудь іншій країні я б зробив собі кар’єру, став би справжнім світилом! Бо це ж скарб, а не знахідка! Півторатисячолітній уламок зовсім іншого народу, який не просто зберігся фізично, але й зберіг мову та звичаї! Горюни ж досі живуть у довгих будинках по двадцять-тридцять метрів завдовжки, в яких є відділення для худоби! Залишки саме таких хат я відкопував на місці колишніх готських поселень біля Дніпра! А зброя? Ви бачили їхню зброю? Вона майже не змінилася! Це справжнє диво! Таке саме, як відшукати десь римський легіон, що досі розмовляє латиною, розподіляється на центурії та когорти і носить туніки!

Я його знову не розумів. Але мені було байдуже, що він там казав.

— Тобто вбивати нас не будуть, а відправлять річкою на плотах. Так?

— Так.

— І далі вбивати не будуть, а якось налякають, щоб ми збожеволіли?

— Не якось налягають, це буде жах, якого людина не в змозі витримати!

Насправді людина може витримати багато чого. І я не з лякливих. Якщо вбивати нас не будуть, то, може, є шанс врятуватися. Якщо хоч шпаринка маленька буде, то вже прослизну. Смикав кайдани, вони були міцні. У мене в іншому каблуці була схована шпилька, за допомогою якої міг я відмикати нескладні замки. Спитаєте, звідки такі вміння? Так я ж агент охоронного відділення. Іноді доводилося всяке робити, щоб не втратити клієнта, який різними хитрощами намагався втекти від спостереження. Зараз би мені та шпилька знадобилася, та тільки чоботи в мене забрали й одяг, залишили в самому спідньому, яке перемацали, наче вошей шукали. То посмикав кайдани, вони були міцні, й вирішив чекати, що там далі буде.

— Я так зрадів, коли знайшов цих горюнів! Це ж було нелегко, про них же майже не було згадок, окрім помилкового твердження, що це якась автохтонна група руських, що жила тут ще за монголів. Не дуже цікаво, але я вирішив перевірити. До села мене не пустили, але я зміг почути розмову двох горюнів. Мова видалася віддалено знайомою, я почав вивчати питання, а потім зрозумів, що я знайшов. Я думав, що це головне відкриття в моєму житті! А це виявилося відкриттям, яке спочатку зіпсувало мені життя, а тепер і зовсім відбере його. Ну як так?

— Навіщо ви відправили їм телеграму? — спитав я прямо.

— Що?

— Телеграму. Я ж пішов за вами до поштамту.

Тиша.

— А ви хитрий, Іване Карповичу!

— То навіщо?

— Я хотів попередити їх. Ми так домовлялися.

— Ви ж знали, що вони вб’ють мене.

— Якби ви полізли до них. А якби не полізли, то вас би не чіпали. Іване Карповичу, я чесно сподівався, що ви обмежитеся тим, що почули від мене, і не полізете сюди.

— Могли б і сказати, які вони небезпечні.

— Міг би, але це б тільки розпалило вашу цікавість. А я ж несу відповідальність за Дуб’янівку. Бо це дуже цінний історичний релікт, який потрібно зберегти, поки стане можливою нормальна наукова розмова щодо нього.

— Та він-то доживе, а ось ми — навряд чи.

— Ми — ні! — професор знову почав плакати.

— Та припиніть ви вже, скільки можна.

— Іване Карповичу, ви навіть не уявляєте, що на нас чекає! Це такий жах, який випалить нам мозок зсередини! Випалить!

— Я не з лякливих.

— Іване Карповичу, ви