Читати книгу - "Чотири після півночі"

«Ми знаємо, що робимо, — повідомив йому її незмигний погляд. — І я тобі дуже ввічливо на це натякаю. Особливо зважаючи на те, що ти, котрий уперше в житті переступив цей поріг, почав поливати все навколо зауваженнями, ледве встромивши сюди голову».

Сем відчув непевність і слабкість свого становища. Діалектичне поле бою ще не залишилося за цією Лорц — принаймні не повністю, — але Сем визнав факт свого відступу.

— Згідно з результатами опитування, минулого літа найпопулярнішим фільмом серед дітей став «Кошмар на вулиці В’язів 5». Їхня улюблена музична група зветься «Ґанз-н-роузес» — вони випередили когось на ім’я Оззі Озборн, котрий, як я зрозуміла, здобув собі репутацію, відкушуючи на концертах голови живим тваринам. Їхнім улюбленим романом стала «Пісня Лебедя», недавно видана в м’якій обкладинці. Це роман жахів, який написав Роберт Маккамон. Ми не можемо її настачитися, Семе. Кожен новий примірник вони за кілька тижнів зачитують до дірок. Один примірник ми віддали загорнути у «Вайнабайнд»[222], але його, звісно, вкрали. Хтось із поганих дітей. — Її губи стислися в тоненьку лінію. — Другим за популярністю виявився роман жахів про інцест і вбивство дитини під назвою «Квіти на горищі»[223]. До того ця книжка була переможцем п’ять років поспіль. Дехто з дітей навіть голосував за «Пейтон-Плейс»[224]! — Вона суворо подивилася на Сема. — Особисто я не бачила жодного з «Кошмару на вулиці В’язів». Я ніколи не чула записів Оззі Озборна і не маю до того найменшої охоти, як і до читання романів Роберта Маккамона, Стівена Кінга чи В.К. Ендрюс. Ти розумієш, для чого я це розповідаю, Семе?

— Здається, розумію. Ви кажете, що було б нечесно… — він пошукав потрібного слова і знайшов його — узурпувати смаки дітей.

Вона осяйно усміхнулася — крім очей, що знову, здавалося, поступилися місцем монетам.

— Почасти так, але це не все. Плакати в дитячій залі — як милі, несуперечливі, так і ті, що збентежили тебе — надійшли від Асоціації бібліотек Айови. АБА є членом Асоціації бібліотек Середнього Заходу, а та, своєю чергою, — членом Національної асоціації бібліотек, що переважно отримує фінансування з податків. Від простого громадянина — тобто від мене. І від тебе.

Сем переступав з ноги на ногу. Він не хотів слухати лекцію на тему «Як бібліотеки працюють на вас» увесь полудень, але ж він сам напросився. Певно, що сам. Єдине, у чому він тепер абсолютно не сумнівався, було те, що Арделія Лорц подобається йому чимдалі менше.

— Асоціація бібліотек Айови щомісяця надсилає каталог із репродукціями сорока чи навіть більше плакатів, — безжалісно провадила далі міс Лорц. — Ми можемо безкоштовно обрати п’ять із них; додаткові коштують по три долари кожен. Бачу, Семе, що тобі вже набридло, але ти заслуговуєш на пояснення, і ми вже нарешті дісталися до самої суті.

— Мені? Мені не набридло, — нетерпляче сказав Сем.

Вона усміхнулася, показавши такі рівні зуби, які просто не могли не бути вставними.

— У нас є Комітет дитячої зали, — продовжила вона. — Хто до нього входить? Діти, хто ж іще! Дев’ятеро. Четверо з них навчаються в старших класах, троє — в середніх і двоє — у початкових. Щоб потрапити до Комітету, треба мати в школі середню оцінку, не нижчу за «добре». Вони вибирають частину книжок, які ми замовляємо, вони вибирали столи й шпалери, коли минулої осені в нас був ремонт… і, звичайно ж, вони вибирають плакати. Це, як сказав один із молодших членів Комітету, — «найвесельша частина». Тепер ти розумієш?

— Так, — сказав Сем. — Це діти вибрали Червону Шапочку, Простака Саймона і бібліотечного полісмена. Вони їм подобаються, бо вони страшні.

— Правильно! — Її усмішка засяяла знову.

Раптом він відчув, що йому вже задосить. Щось не так було з бібліотекою. Не з плакатами, не з бібліотекаркою, а із самою бібліотекою. Раптом ця бібліотека стала схожою на дратівливу, до нестями дошкульну скалку, що засіла глибоко в сідниці й доводить до нестями. У чому б не була річ… йому вже досить.

— Міс Лорц, у вас у дитячій залі є касета з «Кошмаром на вулиці В’язів 5»? Чи вибрані альбоми «Ґанз-н-роузес» і Оззі Озборна?

— Семе, йдеться ж не про те, — терпляче почала вона.

— Як щодо «Пейтон-Плейс»? Ви тримаєте примірник у дитячій залі тільки тому, що хтось із дітей її читав?

Він говорив це і думав: «Невже БОДАЙ ХТОСЬ іще й досі читає ту старовину?»

— Ні, — сказала вона, і Сем побачив, як на її щоках з’являється гнівний рум’янець. Ця жінка не звикла, щоб її погляди піддавали сумніву. — Але в нас є книжки про незаконне проникнення до будинку, жорстокість батьків і пограбування. Я, звісно, маю на увазі «Золотоволоску і трьох ведмедів», «Гензеля і Ґретель» і «Джека й бобове стебло». Мені здавалося, що така людина, як ти, Семе, виявить більше розуміння.

«Людина, якій ти допомогла, коли їй припекло, хотіла сказати ти, — подумав Сем, — але якого дідька, пані, — хіба вам не за це платять?»

Тоді він опанував себе. Він не знав точно, що вона мала на увазі під «такою людиною, як він», і не був певен, що хотів дізнатися, але розумів, що ця розмова ще трохи й зійде з пристойних рейок — і стане сваркою. Він прийшов сюди, щоб знайти засіб для зволоження своєї сухої промови, а не для того, щоб гризтися з головною бібліотекаркою через дитячу залу.

— Перепрошую, якщо чимось образив вас, — вибачився Сем. — Мені насправді час іти.

— Так, — сказала вона. — Здається, що час. — «Вибачення не прийняті, — передали її очі. — Жодною мірою не прийняті».

— Гадаю, — мовив він, — що я трохи знервований через свій ораторський дебют. І не спав до пізньої ночі, бо працював над ним. — Він усміхнувся доброзичливою усмішкою Сема Піблза і підхопив дипломата.

Вона відтанула — трішки, — але її очі й досі наче гарчали на Сема.

— Це зрозуміло. Ми тут для того, щоб допомагати людям, і, звичайно, ми завжди раді вислухати конструктивну критику від платників податків. — Вона легесенько виділила слово «конструктивну», щоб, як він подумав, дати йому зрозуміти, що його зауваження могли бути якими завгодно, але не конструктивними.

Тепер, коли Сем усе вирішив, він відчув потяг — майже потребу — залагодити й решту проблем, розрівняти все, як покривало на добре застеленому ліжку. Це теж було частиною його ділових звичок, як він гадав… або частиною