Читати книгу - "Вогнем і мечем"

котрих кожен був не менше штофа. – За тебе, брате! За нашого князя! Будьмо всі щасливі! Дай же Боже, щоби минула лиха година для нашої вітчизни!» Тут він залився слізьми і, прямуючи до бочки, спіткнувся – і далі на кожному кроці спотикався, бо на землі, ніби на полі бою, лежало багато нерухомих тіл. «Господи! – вигукнув Заглоба. – Не лишилося більше істинних мужів у Речі Посполитій. Тільки Лащ пити вміє, та ще Заглоба, а решта!.. О Господи!» І жалісливо звів очі до неба – й тут помітив, що небесні світила більше не втикують міцно небесну твердь як золоті цвяшки, а одні дрижать, мовби прагнуть вискочити з оправи, другі описують кола, треті козачка витанцьовують одне проти одного, – чому Заглоба вельми подивувався і сказав зачудованій своїй душі:

– Невже тільки я не п’яний in universo?[152]

Та раптом і земля, услід за зірками, закружляла в скаженому танку, і Заглоба навзнак гепнувся об землю.

Невдовзі він заснув, і почали йому страшні сни снитися. Якісь примарні страховиська, здавалося, навалились йому на груди, притисли до землі всією вагою, обплутуючи йому руки й ноги. При цьому чулися йому нестямні волання й навіть гуркіт пострілів. Яскраве світло, проникаючи крізь стулені повіки, різало очі нестерпним блиском. Він хотів прокинутися, розплющити очі, але де там. Відчував: щось недобре з ним діється, голова закидається назад, мовби його за руки й за ноги волочуть кудись… Потім чомусь охопив його страх; кепсько йому було, дуже кепсько й тяжко. Притомність помалу до нього поверталась, але дивна річ: при цьому ним оволоділо таке безсилля, як ніколи в житті. Ще раз спробував він поворухнутись, а коли це не вдалось, остаточно пробудився – і розімкнув повіки.

У ту ж хвилину погляд його зустрівся з парою очей, котрі жадібно в нього впилися; зіниці ті були чорними як вугіль і до того лютими, що Заглоба, зовсім уже прокинувшись, у першу мить подумав, буцімто на нього витріщився диявол, – і знов опустив повіки, але тут же їх підняв. Страшні очі так само дивилися йому просто у вічі, і лице здавалося знайомим: зненацька Заглоба здригнувся всім тілом, облився холодним потом, і по спині його, до самих п’ят, тисячами забігали мурашки.

Він упізнав обличчя Богуна.

Розділ VII

Заглоба лежав, прив’язаний до власної шаблі в тій самій світлиці, де грали весілля, а страшний отаман сидів оддалік на дзиґлику, насолоджуючись переляком полоненика.

– Добривечір, ваша милість! – сказав він, помітивши, що очі в його жертви розплющені.

Заглоба нічого не відповів, але вмить протверезів настільки, ніби краплі вина в рот не брав, тільки мурашки, добігши до п’ят, кинулися назад, просто в голову, і лютий холод пронизав до кісток. Кажуть, потопаючий в останню хвилину бачить явно все минуле життя, все пригадує, розуміючи при цьому, що з ним відбувається; у Заглоби в ту мить так само проясніли пам’ять і свідомість, і останнє, що народилося в його просвітленому мозку, був беззвучний вигук, що так і не зірвався з губ: «Зараз він мені покаже!»

Отаман же спокійним голосом повторив:

– Добривечір, ваша милість.

«Брр! – подумав Заглоба. – Вже ліпше б розлютився».

– Не впізнаєш мене, пане шляхтич?

– Моє шанування! Як здоров’ячко?

– Дякувати Богу. А от про твоє здоров’я потурбуюся тепер я.

– Я в Господа такого лікаря не прохав і смію сумніватися, щоб ліки твої мені пішли на користь… А втім, на все воля Божа.

– Що ж, ти мене виходжував, а зараз моя черга віддячити давньому другові. Пам’ятаєш, як мені голову обмотав у Розлогах?

Очі Богуна заблищали, як два карбункули, а вуса витяглися в страшній усмішці рівною смужкою.

– Пам’ятаю, – сказав Заглоба. – Пам’ятаю і що ножем міг тебе штрикнути, – одначе того не зробив.

– А я хіба тебе штрикнув? Чи штрикнути збираюся? Ні! Ти мій дружок сердечний, я тебе берегтиму як зіницю ока.

– Я завжди говорив, що ти благородний лицар, – сказав Заглоба, вдаючи, буцім сприймає слова Богуна за чисту монету, а в голові в нього промайнуло: «Вже він, видно, що-небудь розтаке вигадав. Не померти мені легкою смертю!»

– Вірно говорив, – погодився Богун, – та й тобі не відмовиш у благородстві. Шукали ми один одного й нарешті відшукали.

– Правду кажучи, я тебе не шукав, а на доброму слові спасибі.

– Скоро мені ще дужче дякувати будеш, і я тобі віддячу за те, що наречену мою в Бар одвіз із Розлогів. Там я її і знайшов, а тепер що ж! На весілля б тебе запросити годилося, та тільки не сьогодні йому бути й не завтра – нині війна, а ти в літах уже, не доживеш, може статися.

Заглоба, незважаючи на весь жах свого становища, нашорошив вуха.

– На весілля? – пробурмотів він.

– А ти як думав? – продовжував Богун. – Що я, мужик який – дівку без попа присилувати чи не стане мене на те, щоб у Києві обвінчатися? Не для мужика ти її в Бар привів, а для гетьмана і отамана…

«Добре!» – подумав Заглоба.

Після чого повернув голову до Богуна й мовив:

– Накажи мене розв’язати.

– Полеж, полеж, тобі їхати скоро, а старій людині не гріх відпочити перед дорогою.

– Куди ж ти мене везти хочеш?

– Ти мій друг, і повезу я тебе до іншого свого дружка, до Кривоноса. Ми вже з ним подбаємо, щоб тобі добре було.

– Жарко мені буде! – буркнув шляхтич, і знову мурашки забігали в нього по тілу.

Подумавши, він заговорив знову:

– Знаю я, ти на мене зло таїш, а даремно, бачить Бог, даремно. Жили ми з тобою разом? Жили, і не один у Чигирині випили жбан меду, тому що я тебе злюбив, наче сина, за хвацькість твою та відвагу – другого такого лицаря не знайти в усій Україні. Ось так! Коли я тобі, скажи, поперек ставав? Не поїхав би тоді з тобою в Розлоги, ми б і досі перебували з тобою в добрій приязні. А навіщо поїхав? Із прихильності до тебе тільки. І не озвірів би ти, не порішив би тих нещасних, Господь не дасть збрехати: ніколи б я в тебе не став на дорозі. Що за радість у чужі справи втручатися! Чим кому іншому, вже краще б тобі дівчина дісталась. Але коли ти зібрався взяти її бусурманським манером, у мені совість заговорила: дім же як-не-як шляхетський. Ти б і сам на моєму місці не вчинив інакше. Я тебе міг на той світ відправити з більшим для себе зиском – але ж не