Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

За десять хвилин усе скінчилося. Жінки з Ваїнею, сміючись і галасуючи, чіплялися за вельбот, що тягнув був на кодолі шхуну, а матроси-раятейці чекали на команду, зібравшись круг салінгів, за які трималися капітан Глас і Матаара.

— Бідолашний «Громовик», — журився капітан Глас.

— І зовсім не бідолашний, — відказав Гриф. — За тиждень ми його витягнемо, полагодимо борт і попливемо далі.— А тоді звернувся до королеви: — Як себе почуваєш, сестро?

— Наумоо вмерла, брате, Мотуаро вмер, але Фуатіно знову наш. День допіру почався. Моє слово буде переказане всьому моєму народові в горах, де живуть кози. І сьогодні ввечері ми знов питимем і гулятимем у Великій Хижі, так, як ще ніколи не гуляли.

— їй давно вже слід було покласти нові шпангоути, — мовив капітан Глас. — Але хронометри будуть уже негодящі до самого кінця подорожі.

ЯК ЖАРТУВАЛИ НА НОВОМУ ГІБОНІ

І

— Щиро казати, я трохи боюсь везти вас на Новий Гібон, — признався Девід Гриф. — Бо нам пощастило дечого гам досягти тільки тоді, як ви та англійці пішли звідти й дали мені змогу діяти на власну руку.

Валенштайн, німецький резидент із Бугенвілю[47], налив собі повну шклянку віскі з содовою і всміхнувся.

— Скидаємо шапки перед вами, містере Грифе, — сказав він бездоганною англійською мовою. — Ви зробили чудо на тому чортовому острові. Ми й не збираємося втручатись. Бо то справді острів чортяк, а старий Кого — з усіх чортів чорт. Ми ніколи не могли порозумітися з ним. Він страшенний брехун, але не дурень. Сутий чорнопикий Наполеон, такий собі мисливець за головами, людожер — Талейран. Пам’ятаю, як шість років тому я дістався туди на англійському крейсері. Тубільці, звісно, повтікали в зарослі, але ми знайшли кількох, що не змогли сховатися. Серед них була остання дружина Кого. Її підвішено за руку, і вона дві доби так висіла на сонці. Ми її відчепили, і з вена однаково вмерла. Ще три жінки ми знайшли по шию занурених у холодний струмок. їм перебито всі кістки й повикручувано суглоби. Кажуть, ніби така процедура робить м’ясо ніжнішим. Вони були ще живі. Надзвичайно витривалий люд. Одна жінка, найстарша, ще днів десять конала. Оце такими ласощами харчувався Кого. Та й не дивина, бо він просто дика тварюка. А от як и и його вкоськали — це вже нам годі збагнути.

— Я б не сказав, що ми його таки вкоськали, — відповів Гриф. — Хоч він вряди-годи приходить до нас і бере їжу з наших рук.

— Ми з своїми крейсерами й цього не досягли. Німці та англійці його навіть не бачили. Ви були перший.

— Ні, перший був Мактевіш, — заперечив Гриф.

— Еге ж, пам’ятаю його… невеличкий, сухенький шотландець. — Валенштайн надпив віскі.— Його, здається, прозвали Миротворцем.

Гриф кивнув.

— Кажуть, що він отримує від вас більшу платню, ніж я або англійський резидент.

— Мабуть, що так, — визнав Гриф. — Ви не ображайтеся, але він справді вартий такої платні. Він завжди там, де пахне колотнечею. Він чарівник. Без нього я й досі не влаштувався б у Новому Гібоні. Тепер він на Малейті засновує мені плантацію.

— Першу?

— Так. На цілій Малейті немає навіть торговельної факторії. Вербівники й досі вживають там критих човнів та обсновують їх навколо колючим дротом. А тепер там росте плантація. За півгодини ми будемо на місці.— Він передав гостеві бінокля — Онде ліворуч від бунгало повітки на човни. Далі стоять бараки. А праворуч — копрові повітки. Ми вже потроху сушимо копру. Старий Кого настільки цивілізувався, що примушує своїх людей носити нам горіхи. А там бачите — гирло струмка, де ви знайшли тих трьох жінок.

«Диво» на всіх вітрилах мчало до пристані. Воно ліниво підіймалося й падало на гладеньких хвилях, вода за кормою бралася брижами. Закінчувалась пора дощів; повітря було важке й насичене тропічною вогкістю, а небо густо вкрите олив’яними, безформними хмарами. Вони сповили острів сірою імлою, що крізь неї ледь проступали обриси берега й вершини гір. На одному з мисів сяяло палюче сонце, на другому, може, за якусь милю, здіймався шквал і ливма лив дощ.

Оце й був Новий Гібон, вологий, родючий, дикий острів, що лежав за п’ятдесят миль у завітряний бік від Шуазелю. Географічно він належав до Соломонових островів, а політично — по ньому якраз проходила межа німецького й англійського впливу, тому його спільно контролювали обидва резиденти. Однак контроль той існував тільки на папері в колоніальних департаментах обох країн, насправді ж його ніколи й не було. У давні часи ловці трепангів обминали цей острів, скупники сандалового дерева, зазнавши тут лихих пригод, махнули на нього рукою. Вербівникам не пощастило взяти звідси жодного тубільця, а після того, як на шхуні «Дорсет» перерізано всю команду, ніхто з них уже й не потикався на острів. Згодом одна німецька компанія спробувала заснувати на Новому Гібоні кокосову плантацію, але відмовилася від цієї спроби, коли кілька управителів і багато навербованих робітників наклали там головами. Німецькі й англійські крейсери не годні були нарозумити дикунів. Чотири рази місіонери бралися мирно завойовувати острів, і чотири рази забиралися звідти — то від хвороб, то від різанини. Знов і знов наїздили крейсери втихомирювати острів, і все намарне. Людожери щоразу ховалися в зарості й сміялися собі з гарматних пострілів. Коли військові кораблі відходили, тубільці легко набудовували нових очеретяних хатин замість попалених і ставили наново свої старосвітські печі.

Новий Гібон — чималий острів: сто п’ятдесят миль завдовжки та миль сімдесят завширшки. З завітряного боку його берег мов залізом закутий: ніде ані пристані, ані затоки. Жили на ньому десятки пересварених між собою племен, принаймні перед тим, як з’явився Кого. Силою зброї та хитрою політикою він, як той Камегамега[48], з’єднав більшість племен у спілку. Кого не дозволяв своїм підданцям заходити в стосунки з білими і цілком слушно, оскільки йшлося про те, щоб його народ зміг вижити. Після того, як відійшов останній крейсер, він панував на острові сам-один, аж поки з’явився Гриф з Мактевішем Миротворцем, приставши до пустельного берега, де колись стояли німецькі бунгало, бараки та житла англійських місіонерів.

Тоді почалися війни, що змінювалися короткими удаваними замиреннями. Невеличкий худорлявий шотландець знав, і як зчиняти різанину, і як її заспокоювати. Він не задовольнився самим узбережжям, а понавозив лісовиків з Малейти і рушив вепрячими стежками в глиб пралісу. Мін спалював села доти,