Читати книгу - "Діти Мардука"

Решту днів судно курсувало тим самим маршрутом, що й у минулі круїзи, і мене вже, не відволікали від правки роману ніякі краєвиди та пам’ятки історії, що траплялися по курсу. За багато років я навчився бути відстороненим від свого авторства при вичитуванні творів, сприймати написане очима чужої людини, але цього разу, як тільки натрапляв на моменти переслідувань і провокацій щодо мене, на ув’язненні мене в моєму ж помешканні, і всюди, де б я не перебував — у Спілці письменників, на дачі, в Магазині, в касі, де платив за комунальні послуги, я знову ставав самим собою — автором рядків; на мене накочувалася хвиля кривди за невдячність тих, хто скористався моїми (НАШИМИ) діяннями, які, зрештою, сприяли незалежності держави. Тих, хто в нових умовах видерся на верховину влади «щаблями драбини», що її дарує демократія. Здебільшого це були мародери й бандити, які словоблудними обіцянками одурили довірливий люд, а відтак пограбували його до нитки (уже вкотре), і з награбованим розчинилися у просторі й часі. У такі хвилини мене охоплювали образа й ненависть, які доводилося подовгу гасити в собі. Також необхідно було приборкувати звіра, котрий раптом повставав у мені, хоч жодного із темних не було і близько. Його активізували слайди семи неголених, коротко стрижених чоловіків без облич, які карбувалися в моїй пам’яті.

Одного разу я прокинувся вдосвіта — в ілюмінаторі ледь сіріло — і вийшов на палубу. Судно наближалося до великого міста — увесь простір попереду був усіяний вогниками. Частина мене, мабуть, ще перебувала у сні, бо я не одразу збагнув, що то була Одеса.

На автовокзалі панувала звичайна метушня, чулися оголошення про прибуття й відбуття автобусів. І все ж щось змінилося відтоді, коли я востаннє зійшов на берег. Те щось не вловиш ні очима, ні вухами. Воно є складовою ментального плану дійсності, яку не кожному дано відчути. Я ж його впізнав: це була відсутність небезпеки, яка гнітила мене багато років, а саме: думки і погляди ворожих мені людей; тоді їх ніби було розчинено у просторі і вони переслідували мене всюди, де б я не з’явився. Щось схоже відчуває людина, яка щойно вийшла з глибокого тунелю, в якому геть поруйновано покрівлю і не знаєш, де й коли тобі на голову звалиться шматок породи. А тут чисте небо над головою. До того ж я не відчуваю у собі звіра-охоронця.

До платформи, де я стояв, підкотив автобус, і з нього почали виходити пасажири. Маріца вийшла в числі останніх. На ній була тоненька голуба сукня. Роззирнулася, ковзнула очима по мені й підійшла до багажного ящика, якого вже відмикав водій. Взяла валізу на коліщатках, і знову роззирнулася довкола. Але й цього разу у мій бік тільки ковзнула поглядом. На мені була форма морського офіцера; козирок кашкета закривав майже пів-обличчя. Я зробив кілька кроків і взявся за ручку валізи. Маріца збентежено підвела очі, а потім подивилася на ліву частину щоки і, помітивши там світлі плями, враз полагіднішала. А тоді пригорнулася до мене.

— Що це за маскарад? — озвалася по миті.

— Ти про що, сонечко, про форму? Ну, служу ж на судні…

Тим часом до безпеки, в якій я себе відчув, додалися душевний спокій і святковість зустрічі, те, чого мені бракувало довгих десять років. Мабуть, усе це в купі можна назвати щастям.

— Куди ти мене ведеш? — поцікавилася Маріца.

— Он, бачиш, чорна машина. На ній нас відвезуть на місце.

То була Костина ідея — відвезти й привезти мене на судно. І він доручив це зробити своєму двоюрідному братові Геннадію. Я, хоч і відчувався незручно від такої опіки, але все ж прийняв її. Всю дорогу, доки ми їхали до морвокзалу, Маріца не озвалася жодним словом; сиділа, притиснувшись до мене плечем, і, здавалося, спала.

Першим, кого я зустрів, піднявшись на палубу, був Ксилантій. На його лиці вгадувався подив. Він, вибачившись перед Маріцою, відкликав мене вбік і спитав пошепки:

— Шеф е, це твоя баба?

— Так.

— Ніщак бабець, — прокоментував з виглядом експерта.

Я кивнув на знак згоди, повідомив:

— Збираюся ж накрити поляну.

— Мудрі слова твої, — схвалив Ксилантій.

— Так? Я б хотів бачити на столі оселедець з цибулею, политий оцтом і олією, та огірки.

— Ага… — Ксилантій кинув оком на годинник. — Зараз мотну на Привоз і привезу пахучої олії. Все інше можна купити в буфеті. А оливки тут — ти сам бачив — завбільшки як слива!

— Гаразд, Ксило. — Раптом я поцікавився: — А де Костя?

— У батьків. Я йому повідомлю про те, що тут планується.

Маріца за столом прасувала свій одяг, а я сидів на дивані з ноутбуком на колінах. Раптом озвався мій синій телефон.

— До тебе можна? — почувся Костин голос.

— Авжеж.

За кілька хвилин постукало у двері і зайшов він сам. На ньому був білий одяг, а в руках тримав Лікарську валізку. Коли, після того, як я представив їх одне одному, Маріца знову взялася за праску, на обличчі Кості промайнула схвальна посмішка. Він роззирнувся по каюті і, завваживши пакунки з продуктами, які скрізь лежали, сказав:

— Те, що ти надумав, краще зробити в моїй каюті — вона більша. Пішли допоможеш розкласти стіл.

Коли ми вийшли, він зауважив.