Читати книгу - "Стійкий принц. Дама-примара"

А їй, гордячці, все байдуже.

Дон Мануель

О, ви жартуєте весь час!

Дон Луїс

Якби ж то не судьба сумна, Чи побивався б я даремне? Немов од ночі світло денне, Від мене так біжить вона. І спалює мене вогнем, І я в її промінні гину. Недавно я в лиху годину, Тамуючи душевний щем, Догнати вирішив її. Вона ж – о доля невблаганна! – Звернулась до якогось пана, Аби завадив той мені. Всі посередники, до речі, Сприяють щастю двох сердець, Вони ведуть їх під вінець, А їй потрібен був для втечі!

(Дон Луїс і Родріго йдуть.)

Сцена 7

Дон Мануель.

Дон Мануель

Тепер історія ясна: Втікачка впала у тривогу Й до лицаря по допомогу Вдалась, не гаючись, вона. Про неї мова і про мене! В одному певен я тепер: Ні, власну даму кавалер Не переслідує даремне. Так, певна річ, якби, бува, Він сам привів її додому, Не був би в розпачі такому. Ось загадка мені нова. Якщо вона тут не живе, Як в дім цей входить без вагання, Мої отримує послання І пише кожен день нове? Один я сумнів подолав, З’явився інший в ту ж хвилину.