Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

— André, ти хоч.. — раптом сказала княжна Марія, і голос її затремтів, — ти хочеш бачити Миколеньку? Він увесь час згадував про тебе.

Князь Андрій ледве помітно усміхнувся вперше, але княжна Марія, так добре знаючи його обличчя, з жахом зрозуміла, що це була усмішка не радості, не ніжності до сина, а тихої, лагідної насмішки з того, що княжна Марія вживала, на її думку, останнього засобу для приведення його до пам’яті.

— Так, я дуже радий Миколенькою. Він здоровий?

Коли привели до князя Андрія Миколеньку, який злякано дивився на батька, але не плакав, бо ніхто не плакав, князь Андрій поцілував його і, очевидно, не знав, що говорити з ним.

Коли Миколеньку виводили, княжна Марія підійшла ще раз до брата, поцілувала його і, не можучи більш стриматися, заплакала.

Він пильно подивився на неї.

— Тобі жаль Миколеньку? — спитав він.

Княжна Марія, плачучи, ствердно нагнула голову.

— Марі, ти знаєш єван... — але він раптом замовк.

— Що ти кажеш?

— Нічого. Не треба плакати тут, — сказав він, тим самим холодним поглядом дивлячись на неї.

Коли княжна Марія заплакала, він зрозумів, що вона плакала того, що Миколенька залишиться без батька. З великим зусиллям над собою він постарався повернутись назад у життя і перенісся на їх точку зору.

«Так, у них це повинно викликати жаль! — подумав він. — А як це просто!»

«Птиці небесні не сіють, не жнуть, але отець наш годує їх», — сказав він сам до себе і хотів те саме сказати княжні. — «Та ні, вони зрозуміють це на свій лад, вони не зрозуміють! Цього вони не можуть розуміти, що всі ці почуття, якими вони дорожать, усі ці думки, які здаються нам такими важливими, що вони — не потрібні.

Ми не можемо зрозуміти одне одного!» — і він замовк.

Маленькому синові князя Андрія було сім років. Він тільки що вмів читати, але нічого не знав. Він багато пережив після цього дня, набуваючи знань, спостережливості, досвіду; але якби він мав тоді всі ці згодом надбані здібності, він не міг би краще, глибше зрозуміти все значення тієї сцени, яку він бачив між батьком, княжною Марією і Наташею, ніж він зрозумів її тепер. Він усе зрозумів і, не плачучи, вийшов з кімнати, мовчки підійшов до Наташі, що вийшла за ним, соромливо глянув на неї замисленими прекрасними очима; трошки піднята рум’яна верхня губа його здригнулася, він припав до Наташі головою і заплакав.

З цього дня він уникав Десаля, уникав графині, яка пестила його, і або сидів сам, або несміливо підходив до княжни Марії і до Наташі, яку він, здавалося, полюбив ще дужче, ніж свою тітку, і тихо й соромливо лащився до них.

Княжна Марія, вийшовши від князя Андрія, зрозуміла цілком усе те, що сказало їй Наташине обличчя. Вона не говорила більш з Наташею про надію на врятування його життя. Вона чергувалася з нею біля його дивана і не плакала більше, але безперестанно молилася, звертаючись душею до того вічного, незбагненного, присутність якого така відчутна була тепер над умираючою людиною.

XVI

Князь Андрій не тільки знав, що він помре, але він почував, що він помирає, що він уже помер наполовину. Він усвідомлював відчуженість від усього земного і радісну й дивну легкість буття. Він, не кваплячись, без тривоги думав про те, що чекало на нього. Те грізне, вічне, невідоме і далеке, присутність якого він не переставав відчувати протягом цілого свого життя, тепер для нього було близьким і — з тієї дивної легкості буття, якої він зазнавав, — майже зрозумілим і відчутним...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Раніш він боявся кінця. Він двічі зазнав цього страшного, тяжкого почуття страху смерті, кінця, і тепер уже не розумів його.

Вперше він пережив це почуття тоді, коли граната дзигою вертілась перед ним і він дивився на стерню, на кущі, на небо і знав, що перед ним була смерть. Коли він прийшов до пам’яті після поранення, і в душі його миттю, ніби звільнена від тягаря життя, що стримував її, зацвіла ця квітка любові, вічної, вільної, незалежної від цього життя, він уже не боявся смерті і не думав про неї.

Чим більше він у ті години страдницької самотності і напівмарення, які він провів після поранення його, вдумувався в нове, відкрите йому начало вічної любові, тим більше він, сам не почуваючи того, зрікався земного життя. Усе, всіх любити, завжди жертвувати собою для любові, означало нікого не любити, означало не жити цим земним життям. І чим більше він переймався цим началом любові, тим більше він зрікався життя і тим цілковитіше знищував ту страшну перепону, що, коли в нас нема любові, стоїть між життям і смертю. Коли він цього першого часу згадував про те, що йому треба померти, він казав собі: ну що ж, тим краще.

Але після тієї ночі в Митищах, коли він, напівпритомний, побачив перед собою ту, якої він бажав, і коли він, притиснувши до своїх губ її руку, заплакав тихими, радісними слізьми, любов де однієї жінки непомітно закралася в його серце і знову прив’язала його до життя. І радісні, і тривожні думки стали виникати в нього. Згадуючи ту хвилину на перев’язочному пункті, коли він побачив Курагіна, він тепер не міг повернутись до того почуття: його тепер мучило питання про те, чи живий він. І він не смів про це спитати.

Недуга його розвивалася своїм фізичним порядком, але те, що Наташа називала — це сталося з ним, трапилося з ним за два дні до приїзду княжни Марії. Це була та остання моральна боротьба між життям і смертю, в якій смерть здобула перемогу. Це була несподівана свідомість того, що він ще дорожив життям, яке поставало перед ним у любові до Наташі, і останній, упокорений припадок жаху перед невідомим.

Це було увечері. Він був, як звичайно після обіду, в легкому гарячковому стані, і думки його були надзвичайно ясні. Соня сиділа біля стола. Він задрімав. Раптом відчуття щастя охопило його.

«А, це вона увійшла!» — подумав він.

Справді, на місці Соні