Читати книгу - "Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова"

— Рік, совість май, Лія ще невинна квіточка і таких слів не повинна знати.

— Ага, повільніше, записую, а то навіть солдати у фортеці так не лаялися. І всі такі правильні були. Фух, добре що це ілюзія і від мене не смердить.

Я сіла на підлогу й обняла ноги. Вони гуділи після такого забігу. Начебто й недовго там були, але це був той ще стрес.

— Ще підемо? — запитав Анрес — Добре розім'ялися.

— Я пас, з мене одного разу вистачило. Я протягом року напроходилася з магістром.

— Пропоную спробувати без Лії, — сказав Лішкорт, — буде цікаво.

Ну вони й пішли без мене. Повернулися через п'ятнадцять хвилин троє. Решта ще через п'ять.

— Щось швидко.

— Ми в болоті згинули, — сказав Гор, у нього потрапили троє друзів Алекса.

Решта в піску потрапили в пастку павуків.

— Ще підете?

Хлопці кивнули. Тепер вони повернулися ще швидше. Втретє взагалі за п'ять хвилин.

— Що за хрінь! — сказав Рік Лішкорт. — Чому ми без неї не можемо пройти?

— Ріку, ти ж бачив, коли Лія йде попереду, вона як розвідник. Бачить усі пастки наперед і нам транслює, — сказав спокійно Анрес — Без неї ми сліпі.

— Пропоную через тиждень ще пройти. А поки що декому форму підтягнути потрібно, — і подивилася на Гора, Рея, Діка — повільно бігаєте.

— Алекс типу нормально? — буркнув Гор.

— Я, на відміну від деяких, щоранку бігаю. Ну гаразд, майже щоранку.

— Будемо разом бігати, — сказала чоловікові — прямо як у дитинстві.

Алекс, лапочка, так мило зніяковів.

— Я б ще раз пройшовся, — сказав Лішкорт, — що тобі варто?

— У болото лізти не хочу, — пробурчала невдоволено.

— Радуйся, що воно не справжнє.

Довелося йти, усім хотілося ще раз перевірити, що буде. А я бачу, що мені цей похід зовсім не сподобається. Виявилася права, було майже все те саме, що й перший раз із моїм нелюбимим болотом. Тільки тепер нечисті було більше і якби не Алекс, який мене за хвіст зубами тримав, я б цілою не вибралася. А так тільки хвіст прокусили і трохи пожували, благо коханим чоловіком, а не нечистю. Пастку з піском довелося добре обходити, і шльопати в'язким брудом.

— А тут типу безпечно? — запитав Лішкорт. — Ясненько, якщо йти слід у слід, то мілко. А трохи вбік болото. Мило.

У грязьовій рідині надулася велика повітряна бульбашка, я, побачивши її, припустила що було сил. Чоловіки побігли за мною слідом без зупинки. А коли бульбашка лопнула, з неї посипалися дрібні комахи. Я ще прискорилася. Тейлін з Анресом переглянулися й один одному щось гаркнули.

— Тебе похвалили, — переклав Лішкорт, — спритніші кошенята, ця гидота м'ясоїдна! Дрібна, а в тебе око наметане. Що значить ти цих гадів живцем уже бачила?! Коли встигла? У дитинстві?! — на останньому Лішкорт заїкатися став — Я-то думав, у тебе нормальне дитинство було, а ти всю нечисть, що я тобі класифікував, потім живцем вивчала. Ялін, потрібно в ті місця практику п'ятому курсу влаштувати. Ні, мені їх не шкода, може, за голову візьмуться. Не переживай мала, не все їм зжеруть, тільки надкусять.

Я лічу послала картинку, як ці комахи суміш таргана і павука жеруть жертву. Нападають всією масою обліплюючи і швидко з'їдаючи. Благо спостерігала я це на іншій, більшій нечисті, від якої я відсиджувалася на дереві, ось і встигла поспостерігати. Після цього перестрибнула на інше дерево і дала деру додому.

— А спалити їх не пробувала. Хитрунья, дідуся на них нацькувала.

Далі бігли мовчки. Рівно до моменту, як Лішкорт побачив дерево.

— Я вам не білка!

Один із ведмедів відважив йому стусана великою лапою і лич упечатався в дерево. Благо згрупувався і нічого не зламав собі.

— Тейлін, нариваєшся.

Йому гаркнули, що він уже задовбав своєю балаканиною. Вийшовши в зал, магістри трохи посварилися, пошепки.

— А чого так тихо?

— Бережемо дитячі вуха, — миттю відповів Лішкорт, — для нас ти дитина.

— Ми додому. Думаю, до наступного тижня нас поки що вистачить? Потрібно бігати щодня, не втрачати форму.

— Та зрозуміли ми, — проворчав Гор.

Вдома одразу полізла в душ відмиватися від запаху, що в'ївся в нюх.

— Спинку потерти?

— Обов'язково, — муркотнула чоловікові й одразу поскаржилася — у мене хвіст болить. Але по-іншому мене б нечисть погризла. Я лапи підібрала і відчула, що піді мною щось пропливло.

— Я теж відчув і боявся поворухнутися. А хвостик потрібно оглянути і, можливо, обробити.

Ми спочатку викупалися, а потім довелося частково трансформуватися, щоб з'явився хвіст. Щоправда ще й вушка на голові з'явилися, і обличчя частково змінилося, і трохи шерсті проявилося на тілі. Чоловік спіймав мій хвіст у свої руки й ласкаво провів по ньому, по росту шерсті. Знайшов місце, за яке тримав, ранки ще не загоїлися і він обробив їх спеціальною маззю. Його рухи збуджували, не помітила, як почала муркотіти. Мене ніжно поцілували і за мить ми вже були на ліжку.

Зранку першою постукала до Гора. Він майже одразу відчинив, був сонний, але вже вдягнений, поруч із ним було двоє дітей. Теж готові до бігу.

— О, це так здорово! — сказала хлопцям, до того як їхній батько почав обурюватися.

— Лія, — прошипів Гор.

— Що?! — гаркнула, друг аж напружився — Забув якою я була в дитинстві?

Перейшла на ментальну мову.

"Ти забув, як я поводилася? Я прийшла в цей світ трохи молодша за Микиту і почувалася дорослою. Ти думаєш, чому я зараз адекватно поводжуся? Та Лія, що жила в іншому світі, вже б гнила в землі. І мені дуже допомогло те, що мені не забороняли робити те, що я хочу. Але це лірика і відступ. Дай своїм дітям бути поруч із тобою, і вони тебе ще по-доброму здивують"

— Тітонько Ліє, не потрібно тата лаяти, — сказав Трохим.

— Я ще не починала, малюк. Ну що, Гор?

— Я тобі не казав, вони менталісти.

— Я знаю. Але чують не все. Правда, хлопчики?