Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

було. Були люди з Рязанської губернії, Тамбовської, Тверської, Казанської. Я почав піднімати документи. І виявилося, що переселенців із Чернігівської губернії справді не було. Я спілкувався з іншими переселенцями. Думав, що, може, трапилася епідемія чи напад аборигенів-кочовиків, і влада хоче приховати факт масової загибелі переселенців. Але схоже було на те, що вони справді не приїхали сюди. Це було дивно, але я пояснив сам собі, що, можливо, в останню мить потяги з переселенцями спрямували на Далекий Схід. То і я поїхав туди. Моїх переселенців повинні були везти до Благовєщенська, де обіцяли надати землі приблизно за двадцять верст від міста. Однак і там переселенців я не знайшов! Тобто переселенці були, і багато! Але знов-таки здебільшого з великоруських губерній або козаки з Дону. З Чернігівської губернії — жодного. Я звернувся до місцевої влади, щоб з’ясувати, де ж поділися переселенці. Ішлося приблизно про дві тисячі людей, дорослих та дітей, вони не могли просто так загубитися! Але урядовці не знали, куди направили переселенців. Я дав кілька телеграм до Чернігова, а потім до мене прийшли люди з військової контррозвідки.

— З військової контррозвідки? — здивувався і напружився я.

— Так, звідти. Вони сказали, що інформація про переселення засекречена, оскільки за нею полюють вороги, які хочуть знати більше про ситуацію на Далекому Сході імперії. Вони наказали припинити мої розвідки й узагалі змінити напрям досліджень. Я намагався опиратися, але мені погрожували арештом і забороною наукової діяльності. Ба більше, мене посадили до потяга і в супроводі двох офіцерів контррозвідки відправили до Петербурга. Невдовзі мені заборонили перебувати в губерніях імперії, східніших за Урал! Ви уявляєте?

— Зазвичай забороняють проживання у внутрішніх губерніях.

— А мені — навпаки! Щоб не іти на конфлікт, я змушений був підкоритися вимогам контррозвідки, змінив тему досліджень, але та історія мене не відпускала. Я приватно поїхав до Чернігівської губернії, почав розпитувати селян, що залишилися, про родичів, які переселилися. Цікавився, де вони живуть, чи були від них листи або інші звісточки, може, хтось повернувся. І знаєте, що виявилося? — Пан Овіс подивився на мене полум’яними очима.

— Ні, не знаю.

— Селяни теж не знали, де поділися їхні родичі та сусіди!

— Як? — здивувався я.

— Вони наче забули тих, хто переселився! Хоч там були їхні родичі, куми, свати, сусіди! Але вони не пам’ятали про них! Я питав мужика про його рідного брата, а мужик казав, що не пам’ятає такого. Тоді я показував фотографії, на яких були зображені обидва брати. Мужик довго дивився на карточку, потім кривився і казав, що не пам’ятає.

— Може, вони брехали?

— Може, але це ж дивно! Хіба ні? Як і те, що від переселенців не було листів! Ніхто з них не повертався! І до них ніхто не їздив! Переселенці наче зникали! Безслідно! А їхні родичі нічого не хотіли чути про них! Більше того, як тільки я почав розпитувати, сповістили поліцію. Мені наказали виїхати за межі губернії і заборонили повертатися! Між тим, переселення тривало. Наскільки я знаю, не тільки з Чернігівської губернії, але й з інших південно-західних губерній, Малоросії та Новоросії. Але ті переселенці теж зникали!

— Як таке може бути? — здивувався я.

— Я не знаю, Іване Карповичу, тому і розповів вам цю історію. У мене немає жодного пояснення. Але є ще кілька дивних фактів... — Пан Овіс зовсім перейшов на шепіт.

— Яких?

— Я поговорив із залізничниками. Ну, які готували тоді ешелони для переселенців. Довго не хотіли розповідати про це, але коли випили, то один зізнався, що ешелони пішли зовсім не на Схід, не до якогось там Туркестану чи Сибіру, а лише до Конотопа. Знаєте таку станцію?

— Так, Конотоп не дуже далеко від мого хутора, я частенько там бував.

— Так ось, ешелони пішли на Конотоп, а за день повернулися порожніми. Ось як це розуміти? — Овіс подивився на мене. Він був провокатором чи просто божевільним? Я не знав.

— Може, в Конотопі їх пересадили в інші ешелони?

— Іване Карповичу, ви розумієте, що таке переселенці? Купа речей, худоба, діти! Ледь завантажилися у один ешелон, проїхали півдня і перевантажилися в інший? Навіщо?

— Але в Конотопі землі вільної немає. Для чого везти туди переселенців? — здивувався я.

— Так, ось чому я вважаю цю справу загадковою! Дві тисячі людей повантажили в ешелони і відвезли кудись, разом із майном та худобою. Більше про них ніхто не чув. Як це?

— Можливо, їх переселили кудись в інші краї?

— Але чому їхні родичі не хочуть говорити про них, а вони самі не пишуть?

— Можливо, пишуть, просто вам не показували тих листів?

— Іване Карповичу, є ще деякі факти. Ось, наприклад, державна статистика про те, що до програм переселення у 1913 році, останньому передвоєнному, було залучено близько двохсот тисяч людей. У мене є список, куди їх переселили. І якщо порахувати кількість переселенців, то вийде трохи менше ста тисяч. Куди поділися ще сто тисяч людей?

— Може, померли дорогою?

— Кожен другий? Іване Карповичу, у нас не дуже бережуть людей, але все ж не настільки! Більш-менш годують, на місці забезпечують хлібом протягом першого року. Таких втрат не може бути, але вони засвідчені офіційною статистикою! Я думаю, що це якось пов’язано з тими зниклими чернігівськими селянами!

— А ви